Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Тут незнайомець, усе ще пишучи на своїй табличці, підвівся й подався дорогою, якою ми прийшли в табір; але замість того, щоб іти прямо, він збочив на стежку, що вела до потоку, з якого цигани брали воду, а незабаром ми почули, як тіло шубовснуло в потік.
Я побіг йому на допомогу, кинувся у воду й, змагаючись із течією, зумів нарешті витягнути розсіяного незнайомця на берег. З нього відкачали воду, якої він напився, розпалили велике вогнище, а коли після довгих старань геометр прийшов до тями, він втупив у нас безумні очі й проказав слабким голосом:
— Будьте певні, що маєток віце-короля становив шістдесят мільйонів двадцять п’ять тисяч сто шістдесят один піастр за умови, що частина віце-короля завжди так відносилась до частини його спільника, як тисяча вісімсот до тисячі двохсот, тобто як три до двох.
Сказавши це, геометр запав у свого роду летаргію, з якої ми не хотіли його будити, вважаючи, що йому потрібен відпочинок. Спав він аж до шостої вечора й прокинувся тільки для того, щоб одну за другою зробити безліч дурниць.
Спершу він запитав, хто впав у воду. Коли йому відповіли, що він сам і що я його врятував, він підійшов до мене з напрочуд люб’язним виразом і сказав:
— Правду кажучи, я навіть не думав, що вмію так добре плавати; мене страшенно тішить, що я зберіг для короля одного з найхоробріших офіцерів, бо ти, сеньйоре, є капітаном валлонської гвардії, ти сам мені це сказав, а я маю чудову пам’ять.
Товариство розреготалося, але геометра це ніяк не збентежило, і він постійно розважав нас своєю розсіяністю.
Кабаліст також був зайнятий і весь час тільки й говорив про Вічного Жида, який мав дати йому певну інформацію про двох дияволів, що звалися Еміна і Зібельда. Ребека взяла мене під руку й, відвівши трохи набік, щоб товариство не могло нас чути, сказала:
— Любий Альфонсе, благаю тебе, скажи, що ти думаєш про все те, що чув і бачив, від часу твого приїзду в ці гори, і що ти думаєш про тих двох повішеників, які роблять нам стільки прикростей.
— Я й сам не знаю, що відповісти на це питання, — мовив я. — Таємниця, яка займає твого брата, зовсім мені невідома. Щодо мене, то я переконаний, що мене приспали за допомогою якогось напою і віднесли під шибеницю. Зрештою, ти сама казала мені про те, яку потаємну владу мають Ґомелеси в цих околицях.
— Це правда, — сказала Ребека, — мені здається, що вони хочуть, аби ти перейшов у віру Пророка, і на мою думку, ти так і повинен зробити.
— Як це? — вигукнув я. — Значить, і ти теж їхня союзниця?
— Нічого подібного, — відповіла вона, — я прямую до своєї мети; я ж говорила тобі, що ніколи не покохаю нікого з моїх одновірців ані християнина. Але повернімося до товариства, поговоримо про це детальніше іншим разом.
Ребека пішла до брата, я ж подався в протилежний бік і почав роздумувати над усім тим, що бачив і чув. Але чим більше я заглиблювався у власні думки, тим менше міг дошукатися в них якогось смислу.
День дев’ятнадцятий
Усе товариство зібралося зранку в печері, один тільки ватажок не прийшов. Геометр уже був зовсім здоровий і, переконаний, що то він витягнув мне з води, дивився на мене дуже зацікавленим поглядом, яким ми звичайно дивимося на тих, яким зробили важливу послугу. Ребека помітила цей його дивний стан, і це її дуже розважало. Після сніданку вона сказала:
— Ми багато втратили, що з нами немає ватажка, бо я вмираю від бажання дізнатися, яким чином він прийняв пропозицію руки й маєтку віце-короля. Проте, можливо, цей шляхетний незнайомець винагородить нам цю втрату, розповівши про свої пригоди, які мають бути дуже цікавими. Мені здається, що він присвятив себе наукам, не зовсім чужим для мене, і, без сумніву, все, що стосується такої людини, має право на мою пильну увагу.
— Не думаю, — відповів незнайомець, — що ти, сеньйоро, присвячувала себе тим самим наукам, бо жінки найчастіше не можуть зрозуміти навіть їх азів; але оскільки ви так гостинно прийняли мене, то найсвятіший мій обов’язок — розповісти вам про все, що має до мене відношення. Тому я почну від того, що мене звуть… мене звуть…
Говорячи це, він шукав по кишенях свої таблички.
— Я, щоправда, помітила, — сказала Ребека, — що ти, сеньйоре, дещо розсіяний, але не повірю, що ти можеш бути розсіяним настільки, щоб забути власне ім’я.
— І матимеш рацію, — відповів геометр, — я по природі зовсім не розсіяний, але мій батько одного дня, підписавшись через неуважність іменем свого брата, одразу втратив дружину, маєток і своє становище. Тому, щоб не зробити подібної помилки, я написав своє ім’я на цих табличках і відтоді щоразу, коли мені треба поставити підпис, я точно його переписую.
— Але ж ми просимо, — сказала Ребека, — щоб ти нам, сеньйоре, не підписував, а сказав своє ім’я.
— Ти й справді маєш слушність, — відповів незнайомець і, сховавши таблички в кишеню, почав так:
Історія геометра
Мене звуть дон Педро Веласкес. Походжу я зі славного роду маркізів Веласкесів, які від часів винайдення пороху всі служили в артилерії і були найбільш вмілими офіцерами, яких мала Іспанія в цьому роді військ. Дон Раміро Веласкес, головнокомандуючий артилерією за часів Філіпа IV, був піднесений до ступеня ґранда його наступником. Дон Раміро мав двох синів, обох жонатих. Тільки старша гілка зберігала титул і маєток, однак — цураючись байдикування на придворних посадах — завжди займалася достойним трудом, якому завдячувала своїм становищем, і, в міру можливості, завжди й усюди намагалася підтримувати молодшу гілку.
Так тривало аж до дона Санчо, п’ятого герцоґа Веласкеса, правнука старшого сина Раміро. Цей достойний муж, так само, як і його предки, займав посаду головнокомандуючого артилерією, а окрім того був намісником Галісії, де переважно й проживав. Він одружився з донькою герцоґа Альби, шлюб цей був настільки ж щасливим для нього, як і почесним для всього
