Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

— Видно, провидіння, — відповів віце-король, — мало інші наміри стосовно моєї недостойної особи. Бо й справді, якби я отримав руку Ельвіри, то хіріґуани, ассінібуани й аппалачі не були б навернені у християнську віру, а хрест, святий знак нашого спасіння, не був би увіткнутий на три градуси далі на північ від Мексиканської затоки.

— Можливо, — сказала сеньйора де Торрес, — але зате мій чоловік і моя сестра й досі були б живими. Однак не смію переривати продовження такої захоплюючої історії.

Віце-король продовжив такими словами:

— Через кілька днів після вашого приїзду до Вільяки спеціальний посланець з Ґранади сповістив мені, що моя мати смертельно хвора. Кохання поступилося місцем синовній любові, і ми з сестрою покинули Вільяку. Мати хворіла два місяці й віддала Богу духа в наших обіймах. Я відплакав цю втрату, може, надто коротко, і повернувся до Сеґовії, де дізнався, що Ельвіра вже є графинею Ровельяс.

Одночасно я почув, що граф пообіцяв нагороду тому, хто відкриє йому ім’я того, хто його врятував. Я відповів анонімним листом і подався в Мадрид з проханням надати мені якусь посаду в Америці. Легко отримавши її, я чимшвидше сів на корабель. Моє перебування у Вільяці — то була таємниця, відома, як я гадав, тільки мені й моїй сестрі, але наші слуги мають природжений порок шпигунства, який проникає в будь-які сховки. Один із моїх людей, якого я звільнив, виїжджаючи до Америки, вступив на службу до Ровельяса. Він розповів служниці дуеньї графині всю історію купівлі дому у Вільяці і мого прикидання селянином, служниця повторила це самій дуеньї, а та, сподіваючись на милості для себе, усе розказала графові. Ровельяс, зіставляючи анонімність мого листа, майстерність у бої биків і мій раптовий виїзд до Америки, прийшов до висновку, що я був щасливим коханцем його дружини. Я про все це довідався значно пізніше; однак, прибувши до Америки, я дістав лист такого змісту:

Сеньйор дон Санно де Пенья Сомбре!

Мене повідомили про стосунки, які ти мав з негідницею, котру я відтепер не вважаю графинею Ровельяс. Якщо хочеш, можеш послати по дитину, яку вона незабаром народить. Щодо мене, то я негайно виїжджаю за тобою до Америки, де сподіваюся побачити тебе останній раз у житті.

Цей лист поверг мене в розпач. А незабаром мій біль дійшов до крайніх меж, коли я дізнався про смерть Ельвіри, твого чоловіка і Ровельяса, якого я збирався переконати в безпідставності його звинувачень. Проте я зробив, що міг, для спростування наклепів і визнання його доньки законною спадкоємицею; а ще я урочисто присягнувся, коли дівчинка стане повнолітньою, зробити її своєю дружиною або взагалі ніколи не одружуватись. Виконавши цей обов’язок, я вважав своїм правом шукати смерті, якої релігія не дозволяє завдавати самому собі. Саме тоді в Америці один дикий народ, що був союзником іспанців, вів війну з сусіднім народом. Я вирушив туди й був прийнятий цим народом. Але для отримання, так би мовити, громадянських прав я повинен був дозволити, щоб мені на всьому тілі витатуювали голкою візерунок змії і черепахи. Голова змії починалася на моєму правому плечі, тіло шістнадцять разів обкручувалося навколо мого власного і закінчувалося хвостом на великому пальці правої ноги. Під час цього обряду дикун-виконавець навмисне колов мене аж до костей, випробовуючи, чи не вирветься в мене суворо заборонений крик болю. Я витримав це випробування. Під час цих мук я ще здалеку почув крики наших диких ворогів, тоді як наші заводили погребальні співи. Я вирвався з рук жерців, схопив ломаку й кинувся у сам вир бою. Перемога схилилася на нашу сторону. Ми принесли з собою двісті двадцять скальпів, а мене тут же на полі бою, одностайно проголосили касиком[35].

Через два роки дикі народи Нової Мексики перейшли в Христову віру й скорилися іспанській короні.

Вам, мабуть, відоме закінчення моєї історії. Я домігся найвищих почестей, про які тільки може мріяти підданий іспанського короля. Але повинен попередити тебе, чарівна Ельвіро, що ти ніколи не будеш віце-королевою. Політика мадридського кабінету не дозволяє, щоб одружені люди володіли в Новому Світі такою величезною владою. З того моменту, як ти станеш моєю дружиною, я перестану носити титул віце-короля. Можу покласти до твоїх ніг тільки звання іспанського ґранда і маєток, про джерела якого, оскільки він буде в майбутньому нашим спільним, мушу сказати тобі кілька слів.

Підкоривши дві провінції північної Мексики, я отримав від короля дозвіл на експлуатацію однієї з найбагатших копалень срібла. З цією метою я вступив у партнерство з одним комерсантом з Веракруса, і ми в перший рік отримали дивіденди вартістю три мільйони піастрів; однак, оскільки привілей був на моє ім’я, то я отримав на шістсот тисяч піастрів більше від мого спільника.

— Дозволь, сеньйоре, — перервав ватажка незнайомець, — сума, яка припадала на віце-короля, становила мільйон вісімсот тисяч піастрів, на спільника — мільйон двісті тисяч.

— І я так думаю, — відповів ватажок циган.

— Або, простіше кажучи, — промовив незнайомець, — половина суми плюс половина різниці. Ясно, як два рази два чотири.

— Маєш рацію, сеньйоре, — відповів ватажок, — після чого продовжив так:

Віце-король, прагнучи докладно з’ясувати мені стан свого маєтку, сказав:

— На другий рік ми забралися ще глибше у нутрощі землі й повинні були збудувати переходи, колодязі, ґалереї. Витрати, які досі складали четверту частину, зросли на одну восьму, а кількість руди скоротилася на одну шосту.

Почувши це, геометр витягнув з кишені табличку й олівець, але гадаючи, що тримає в руці перо, вмочив олівець у шоколад; проте, бачачи, що шоколад не пише, він вирішив витерти перо об свій чорний каптан і витер його об сукню Ребеки. Потім почав щось базграти на своїй табличці. Ми посміялися над його розсіяністю, а ватажок циган говорив далі:

— На третій рік перешкоди зросли ще більше. Нам довелося привезти шахтарів з Перу й віддати їм п’ятнадцяту частину доходів, зовсім не обтяживши їх витратами, які того року зросли на дві п’ятнадцяті. Зате кількість руди збільшилася в шість і одну четверту разів порівняно з минулорічною кількістю.

Тут я зорієнтувався, що ватажок хоче заплутати геометрові його розрахунки. Надаючи, по суті, своїй розповіді форми загадки, він продовжував:

— Відтоді, сеньйоро,