Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Яка голова? — спитала Маргарита, вдивляючись у несподіваного сусіда. Сусід цей виявився маленьким на зріст, вогнисто-рудим, з іклом, у крохмальній білизні, в смугастому добротному костюмі, в лакованих черевиках та з котелком на голові. Краватка була яскравою. Дивним було те, що з кишеньки, де зазвичай чоловіки носять хустинку або самописне перо, в цього громадянина стирчала обгризена куряча кістка.

— Та от, бачте, — пояснював рудий, — сьогодні рано у грибоєдівській залі голову покійникові поцупили з домовини.

— Як це таке може бути? — мимохіть запитала Маргарита, водночас пригадавши шепіт у тролейбусі.

— Чорт його знає як! — розв’язно відповів рудий. — Я, втім, гадаю, що про це Бегемота не зле було б поспитати. Страх як спритно поцупили. Такий скандалюга! І, головне, незрозуміло, кому й навіщо вона потрібна, та голова!

Хоч як була перейнята своїм Маргарита Миколаївна, її усе ж вразили дивні побрехеньки невідомого громадянина.

— Стривайте! — раптом скрикнула вона. — Якого Берліоза? Це, що в газетах сьогодні…

— Еге ж, еге ж…

— То це, виходить, літерати за труною йдуть? — запитала Маргарита і раптово ошкірилась.

— Ну, натурально, вони!

— А ви їх знаєте в лице?

— Усіх до єдиного, — відповів рудий.

— Скажіть, — промовила Маргарита, і голос її став глухим, — серед них немає критика Латунського?

— Де ж би він мав іще бути? — відповів рудий. — Он він скраю в четвертому ряду.

— Цей блондин-бо? — щулячись, спитала Маргарита.

— Попелястого кольору… Бачите, он він очі підвів до неба.

— На патера схожий?[267]

— От-от!

Більше Маргарита нічого не запитала, вдивляючись в Латунського.

— А ви, як бачу, — всміхаючись, промовив рудий, — ненавидите цього Латунського.

— Я ще декого ненавиджу, — крізь зуби відповіла Маргарита, — та про це нецікаво говорити.

Процесія тим часом рушила далі, за пішими потяглися здебільша порожні автомобілі.

— Та вже ж, звісно, що тут цікавого, Маргарито Миколаївно!

Маргарита здивувалась:

— Ви мене знаєте?

Замість відповіді рудий зняв котелка й узяв його навідліт.

«Чисто розбійницька пика!» — подумала Маргарита, вдивляючись у свого вуличного співрозмовника.

— А я вас не знаю, — сухо сказала Маргарита.

— Де ж вам мене знати! А тим часом я посланий до вас за дільцем.

Маргарита зблідла й відсахнулася.

— З цього впрост і треба було починати, — промовила вона, — а не молоти чорт зна що про відрізану голову! Ви мене хочете заарештувати?

— Нічого схожого, — вигукнув рудий, — що ж це таке: як вже заговорив, то вже конче арештувати! Просто є до вас справа.

— Нічого не розумію, яка справа?

Рудий озирнувся й сказав таємничо:

— Мене прислали, щоб вас сьогодні увечері запросити в гості.

— Що ви верзете, які гості?

— До одного вельми знатного іноземця, — значливо сказав рудий, прищуливши око.

Маргарита дуже розгнівилася.

— Нова порода з’явилася: вуличний звідник, — підводячись, щоб піти, сказала вона.

— От спасибі за таке доручення! — образившись вигукнув рудий і пробурчав у спину Маргариті, що відходила: — Дурепа!

— Мерзотник! — озвалася та, повертаючись, і враз почула за собою голос рудого:

— Темрява, що прийшла з Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, що сполучають храм із страхітною Антонієвою вежею… Згинув Єршалаїм, велике місто, як ніби не існував на світі… То згиньте ж і ви згином з вашим обгорілим зошитом і сушеною трояндою! Сидіть отут на лавці самі та благайте його, щоб він відпустив вас на волю, дав дихати повітрям, пішов би з пам’яті!

Сполотнівши на обличчі, Маргарита повернулася до лави. Рудий дивився на неї, прищулившись.

— Я нічого не розумію, — тихо промовила Маргарита Миколаївна, — про аркуші ще можна дізнатися… прокрастися, підгледіти… Наталя підкуплена, так? Та як це ви змогли дізнатися про мої думки? — Вона стражденно зморщилася й додала: — Скажіть мені, хто ви такий? З якої ви установи?

— От скука ж бо, — пробурчав рудий і заговорив гучніше: — Пробачте, таж я сказав вам, що ні з якої я не установи! Сядьте, будь ласка.

Маргарита безсуперечно підкорилася, та усе ж таки, сідаючи, запитала ще раз:

— Хто ви такий?

— Ну добре, звати мене Азазелло, та все одно вам це нічого не каже.

— А ви мені не скажете, звідки ви дізналися про аркуші та про мої думки?

— Не скажу, — сухо відказав Азазелло.

— Але ж ви щось знаєте про нього? — благально шепнула Маргарита.

— Ну, скажімо, знаю.

— Благаю: скажіть лише одне, він живий? Не мучте.

— Ну, живий, живий. — з нехіттю озвався Азазелло.

— Боже!

— Будь ласка, без хвилювань та скрикувань, — спохмурнівши, сказав Азазелло.

— Пробачте, пробачте, — бурмотіла покірна тепер Маргарита, — я, звісно, розсердилася на вас. Та погодьтеся, коли на вулиці запрошують жінку кудись у гостину… Я не маю пересудів, запевняю вас, — Маргарита невесело всміхнулася, — але я ніколи не бачу жодних іноземців, спілкуватися з ними не маю жодної охоти… і крім того, мій чоловік… Моя драма в тому, що я живу з тим, кого не люблю, але псувати йому життя вважаю справою негідною. Я від нього нічого не бачила, крім добра…

Азазелло з видною нудьгою вислухав цю безладну мову й сказав суворо:

— Прошу вас хвилиночку помовчати.

Маргарита покірно замовкла.

— Я запрошую вас до іноземця абсолютно безпечного. І жодна душа не знатиме про ці відвідини. От уже за це даю вам поруку.

— А навіщо я йому потрібна? — вкрадливо спитала Маргарита.

— Про це ви дізнаєтесь згодом.

— Розумію… Я маю йому датися, — сказала Маргарита задумливо.

На це Азазелло якось зневажливо хмикнув і відповів так:

— Будь-яка жінка в світі, можу вас запевнити, мріяла б про це, — пику Азазелла скособочило смішком, — але я розчарую вас, цього не буде.

— Що за іноземець такий?! — збентежено вигукнула Маргарита так гучно, що на неї обернулися перехожі, що простували побіля лави. — І який мені інтерес йти до нього?

— Ну, інтерес доволі великий… Ви скористаєтеся з нагоди…

— Що? — скрикнула Маргарита, й очі їй округліли. — Якщо я вас добре розумію, ви натякаєте на те, що я там зможу дізнатися про нього?

Азазелло мовчки кивнув головою.

— Їду! — із силою вигукнула Маргарита й схопила Азазелла за руку. — Їду куди завгодно!

Азазелло, полегшено переводячи подих, відкинувся на опертя лави, затуливши спиною грубо вирізане на ньому слово «Нюра», й заговорив іронічно:

— Трудний народ ці жінки! — він засунув руки в кишені й далеко уперед простягнув ноги. — Навіщо, наприклад, мене послали в цій справі? Хай би їздив Бегемот, він принадний…

Маргарита заговорила, криво й жалісно всміхаючись:

— Годі мене містифікувати та мучити вашими загадками… Я ж людина нещасна, й ви користаєтесь з цього. Лізу до якоїсь дивної історії, та, клянуся, тільки через те, що ви поманили мене словами про нього!