Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Що, гарна? — гучно крикнула охриплим голосом Маргарита Миколаївна.

— Як це воно? — шепотіла Наталя, задкуючи. — Як ви це робите, Маргарито Миколаївно?

— Це крем! Крем, крем, — відповіла Маргарита, вказуючи на блискучого золотого слоїка й повертаючись перед дзеркалом.

Наталя, забувши про звалений на підлозі зім’ятий одяг, підбігла до трюма й жадливими, розжахтілими очима прикипіла до залишку мазі. Губи її щось шепотіли. Вона знову повернулася до Маргарити й промовила з якоюсь побожністю:

— Шкіра-бо! Шкіра, га! Маргарито Миколаївно, таж ваша шкіра світиться! — Та тут вона отямилася, підбігла до плаття, підібрала й стала обтрушувати його.

— Киньте! Киньте! — кричала їй Маргарита. — До біса його, усе киньте! А втім ні, беріть його собі на згадку. Кажу, беріть на згадку. Все забирайте, що є в кімнаті.

Ніби очманівши, нерухома Наталя якийсь час дивилася на Маргариту, тоді повисла їй на шиї, цілуючи та вигукуючи:

— Єдвабна! Світиться! Єдвабна! А брови-бо, брови!

— Беріть усе шмаття, беріть парфуми та тягніть собі до скрині, ховайте, — кричала Маргарита, — але коштовностей не беріть, бо вас у крадіжці звинуватять.

Наталя згребла у вузол, що їй потрапило до рук, плаття, туфлі, панчохи й білизну, і побігла геть зі спальні.

У цей час звідкілясь з другого боку провулка, з розчиненого вікна, вирвався й полетів громохкий віртуозний вальс і почулося пахкотіння машини, що під’їхала до воріт.

— Зараз задзвонить Азазелло! — вигукнула Маргарита, слухаючи, як сиплеться в провулку вальс. — Він задзвонить. А іноземець безпечний. Так, тепер я розумію, що він безпечний!

Машина загурчала, віддаляючись від воріт. Грюкнула хвіртка, і на плитках хідничка почулися кроки.

«Це Микола Іванович, з ходи пізнаю[269], — подумала Маргарита, — треба буде зробити на прощання щось дуже кумедне й цікаве».

Маргарита шарпнула завісу убік і сіла на підвіконня боком, обхопивши коліно руками. Світло місяця лизнуло її з правого боку. Маргарита піднесла голову до місяця й зробила задумливе й поетичне лице. Кроки тупнули ще разів зо два, а тоді раптово стихли. Ще помилувавшись місяцем, зітхнувши для годиться, Маргарита повернула голову у сад і справді побачила Миколу Івановича, що мешкає у долішньому поверсі цієї ж самої вілли. Місяць яскраво заливав Миколу Івановича. Він сидів на лаві й з усього було знати, що він опустився на неї зненацька. Пенсне на його обличчі якось скособочилося, а свого портфеля він стискав у руках.

— А, драстуйте, Миколо Івановичу, — журливим голосом сказала Маргарита, — добривечір! Ви із засідання?

Микола Іванович нічого не відповів на це.

— А я, — провадила Маргарита, більше вихиляючись у сад, — сиджу оце сама, як бачите, ниджуся, дивлюся на місяць й слухаю вальса.

Лівою рукою Маргарита провела по скроні, поправляючи пасмо волосся, тоді сказала сердито:

— Це неґречно, Миколо Івановичу! Усе ж таки я дама, врешті-решт! Це ж хамство не відповідати, як до вас говорять!

Микола Іванович, якого видно було в місяці до останнього ґудзика на жилетці, до останньої волосинки у світлій борідці клинцем, раптово всміхнувся дикою усмішкою, підвівся з лави і, очевидно, не тямлячи себе зі зніяковіння, замість того, щоб зняти капелюха, махнув портфелем убік і ноги зігнув, наче збирався пуститися навприсядки.

— Ах, який же ж ви нудний тип, Миколо Івановичу! — вела далі Маргарита. — Взагалі ви усі так мені набридли, що я й висловити вам того не можу, і я така щаслива, що з вами розстаюся! Ну вас ік чортовій матері!

У цей час за спиною Маргарити у спальні гримнув телефон. Маргарита зірвалася з підвіконня і, забувши про Миколу Івановича, схопила слухавку.

— Говорить Азазелло, — сказали у слухавці.

— Милий, милий Азазелло! — скрикнула Маргарита.

— Пора! Відлітайте, — промовив Азазелло в слухавці, і з його тону було чути, що йому приємний щирий, радісний порив Маргарити, — як будете пролітати над ворітьми, крикніть: «Невидима!» Тоді політайте над містом, щоб призвичаїтися, а далі на південь, геть з міста, і просто на річку. На вас чекають!

Маргарита повісила слухавку, як раптом у сусідній кімнаті щось дерев’яно зашкутильгало й стало колотитися до дверей. Маргарита розчинила їх, і щітка до підлоги, щетиною догори, танцюючи, влетіла до спальні. Кінцем своїм вона вибивала дріб об підлогу, вибрикувала та рвалася до вікна. Маргарита завищала від захвату й скочила на щітку верхи. Тут лишень вершниці промайнула думка про те, що в цій метушні вона забула вдягтися. Вона чвалом підскочила до ліжка й схопила перше, що трапилося, якусь блакитну сорочку. Змахнувши нею, як штандартом, вона вилетіла у вікно. І вальс над садом вдарив дужче.

З вікна Маргарита зіслизнула додолу й побачила Миколу Івановича на лавці. Той неначе закляк на ній і в повному ошелешенні прислухався до криків та гуркоту, що лунали з освітленої спальні горішніх мешканців.

— Прощавайте, Миколо Івановичу! — закричала Маргарита, пританцьовуючи перед Миколою Івановичем.

Той охнув і поплазував по лавці, перебираючи по ній руками та збивши додолу свого портфеля.

— Прощавайте назавжди! Я відлітаю! — кричала Маргарита, покриваючи вальс. Тут вона зміркувала, що сорочка їй ні до чого не потрібна і, зловіще зареготавши, накрила нею голову Миколи Івановича. Осліплений Микола Іванович гуцнувся з лави на цеглини хідничка.

Маргарита обернулася, щоб востаннє поглянути на віллу, де так довго вона мучилася, і побачила у сяйві вікна спотворене подивом обличчя Наталі.

— Прощавай, Наталю! — прокричала Маргарита й здибила щітку. — Невидима! Невидима! — ще гучніше крикнула вона й між гіллям клена, що хльоснуло її по обличчю, перелетівши ворота, вилетіла у провулок. Слідом за нею полетів геть ошаленілий вальс.

Розділ 21

Політ

Невидима й вільна! Невидима й вільна! Пролетівши своїм провулком, Маргарита потрапила до іншого, що перетинав перший під прямим кутом. Цей залатаний, заштопаний, кривий та довгий провулок зі скособоченими дверима нафтокрамниці, де квартами продають гас та рідину проти паразитів у фляконах, вона перетнула в одну мить й тут засвоїла, що навіть будучи цілком вільною та невидимою, все ж слід бути хоч трохи розважливою і в розкоші. Тільки якимось чудом загальмувавшись, вона не розбилася на смерть об старий скособочений ліхтар на розі. Вивернувшись від нього, Маргарита міцніше затисла щітку й полетіла повільніше, вдивляючись в електричні дроти та вивіски, що висять упоперек тротуару.

Третій провулок провадив впрост до Арбату. Тут Маргарита цілком упоралася зі стеруванням щіткою, зрозуміла, що та слухається найменшого дотику рук чи ніг і що, летючи над містом, слід бути