Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

З’ясувалося, що всі пальта цілі. Та зате, коли професор повернувся до столу, здерши нарешті з себе халата, він немовби вріс край столу в паркет, прикипівши поглядом до свого столу. На тому місці, де лежали етикетки, сиділо чорне кошеня-сирітка з нещасною мордочкою та нявкало над блюдечком із молоком.

— Ц-це що ж таке, дозвольте? Це вже… — він відчув як йому похолола потилиця.

На тихий та жалібний зойк професора прибігла Ксенія Микитівна й цілком його заспокоїла, відразу сказавши, що це, певно, хтось із пацієнтів підкинув кошеня, що це нерідко трапляється в професорів.

— Живуть, видко, бідно, — пояснила Ксенія Микитівна, — ну, а в нас, певна річ…

Стали думати-гадати, хто б міг підкинути. Підозра впала на стареньку з виразкою шлунку.

— Авжеж вона, — казала Ксенія Микитівна, — вона думає так: мені однако вмирати, а кошенятка жаль.

— Та даруйте! — закричав Кузьмин. — А що ж молоко?! Вона теж принесла? І блюдце?!

— Вона в пляшечці принесла, тут налляла до блюдечка, — пояснила Ксенія Микитівна.

— У всякому разі, заберіть і кошеня й блюдечко, — сказав Кузьмин і сам супроводив Ксенію Микитівну до дверей. Коли він повернувся, обставини змінилися.

Вішаючи халата на цвяшок, професор почув у дворі регіт, визирнув, натурально, оторопів. Через двір бігла до протилежного флігелю дама в самій сорочці. Професор навіть знав, як її звати, — Марія Олександрівна. Реготав хлопець.

— Що таке? — презирливо сказав Кузьмин.

Тут за стіною, в кімнаті дочки професора, заграв патефон фокстрот «Алилуя», і тієї ж миті почулося горобине цвірінчання за спиною в професора. Він обернувся й побачив, як на столі його скаче великий горобець.

«Гм… спокійно… — подумав професор, — він влетів, коли я відходив від вікна. Усе гаразд», — наказав собі професор, відчуваючи, що усе геть негаразд і, певна річ, головно через цього горобця. Придивившись до нього, професор одразу втямив, що цей горобець — не зовсім простий горобець. Паскудний горобчик припадав на ліву лапку, відверто ламався, тягнучи її, виробляв синкопами, одне слово — підтанцьовував фокстрот під звуки патефона, як п’яний край шинквасу. Свинячив, як міг, поглядаючи на професора зухвало.

Рука Кузьмина лягла на телефон, він збирався був задзвонити своєму однокурсникові Буре, щоб запитати, що означають такого штибу горобчики у шістдесят років, та ще коли раптово паморочиться голова?

Горобчик тим часом сів на подаровану чорнильницю, нагидив у неї (я не жартую!), тоді злетів угору, завис у повітрі, затим з розмаху, немов сталевим дзьобаком дзюбнув у шибку фотографії, що зображала повний університетський випуск 94-го року, розбив шибку на дрізки й тоді вже вилетів у вікно.

Професор перемінив номер на телефоні й замість того, щоб задзвонити до Буре, зателефонував до бюра п’явок, сказав, що говорить професор Кузьмин і що він просить негайно прислати йому п’явок додому.

Поклавши слухавку на важільця, знову ж таки професор повернувся до столу й тут видав зойк. За столом сиділа в косинці сестри-жалібниці жінка з торбинкою з написом на ній «П’явки». Зойкав професор, придивившись до її рота. Він був чоловічим, кривим, до вух, з одним іклом. Очі в сестри були мертві.

— Грошенята я приберу, — чоловічим басом сказала сестра, — чого їм тут валятися. — Згребла пташиною лапкою етикетки й стала танути в повітрі.

Минуло годин зо дві. Професор Кузьмин сидів у спальні на ліжку, причому п’явки висіли йому на скронях, за вухами й на шиї. В ногах в Кузьмина на шовковій стьобаній ковдрі сидів сивовусий професор Буре, чуйно дивився на Кузьмина та втішав його, що це все дурниці. У вікні вже була ніч.

Що далі діялося диковинного в Москві тієї ночі, ми не знаємо, і дошукуватися, звісно, не будемо, — тим паче, що настає пора переходити нам до другої частини цієї правдивої оповісти. За мною, читачу!

Частина друга

Розділ 19

Маргарита[258]

За мною, читачу! Хто сказав тобі, що немає на світі справжньої, вірної, вічної любови? Хай вріжуть брехунові його мерзенного язика!

За мною, читачу, й тільки за мною, і я покажу тобі таку любов!

Ні! Майстер помилявся, коли з гіркотою казав Івасикові в шпиталі тієї години, як ніч перевалювалася за опівніч, що вона забула про нього. Цього бути не могло. Вона його, певна річ, не забула.

Передусім відкриємо таїну, якої майстер не побажав відкрити Івасикові. Кохану його звали Маргаритою Миколаївною. Усе, що майстер казав про неї бідолашному поетові, було істиною правдою. Він описав свою кохану правдиво. Вона була вродлива й розумна. До цього слід додати ще одне — певно можна сказати, що чимало жінок усе, що завгодно, віддали б за те, щоб проміняти своє життя на життя Маргарити Миколаївни. Бездітна тридцятирічна Маргарита була дружиною видатного спеціяліста, який до того ж зробив найважливіше відкриття державної ваги. Чоловік її був молодий, вродливий, добрий, чесний і обожнював свою дружину. Маргарита Миколаївна зі своїм чоловіком у парі мешкали в цілому поверху прекрасної вілли в саду в одному з провулків поблизу Арбата[259]. Чарівне місце! Усякий може в цьому пересвідчитися, якщо побажає піти до цього саду. Нехай звернеться до мене, я скажу йому адресу, вкажу дорогу — дім цілий ще дотепер.

Маргарита Миколаївна не бідкувалася грішми. Маргарита Миколаївна могла купити все, що їй заманеться. Серед знайомих її чоловіка траплялися цікаві люди. Маргарита Миколаївна ніколи не торкалася примуса. Маргарита Миколаївна не знала страхіть життя у спільній квартирі. Словом кажучи… вона була щасливою? Ані хвилини! Відколи дев’ятнадцятирічною вона пішла заміж і потрапила до вілли, вона не знала щастя. Боги, боги мої! Чого ж треба було цій жінці? Чого треба було цій жінці, в очах якої завжди жеврів якийсь незбагненний вогничок? Чого треба було цій ледь зизуватій на одне око відьмі, яка заквітчала себе тоді навесні мімозами? Не знаю. Мені невідомо. Очевидно, вона казала правду, їй потрібний був він, майстер, а ніяк не готична вілла, і не окремий сад, і не гроші. Вона кохала його, вона казала правду.

Навіть мені, правдивому оповідачеві, але сторонній людині, стискається серце на думку про те, чого зазнала Маргарита, коли прийшла наступного дня до дому майстра, на щастя, не встигши поговорити з чоловіком, який не повернувся призначеного строку, і дізналася, що майстра вже немає. Вона зробила усе, щоб довідатись будь-що про нього, і, певна річ, не довідалася геть нічого. Тоді вона повернулася до вілли й стала жити на колишньому місці.

Та щойно зник брудний