Розколини - Ненсі Х'юстон
— Моя маленька Крістіна така мовчазна сьогодні, — сказала мама, коли ми закінчили з простирадлами. — Досі засмучена через ляльку?
Я кивнула, і мама, сівши на стілець, посадила мене на коліна й пригорнула до себе, я відчувала ніжну шкіру її рук та округлість грудей під халатом, вона мене колисала; я засунула в рота великого пальця, а іншим погладжувала свою родимку. Я мала б почуватися щасливою, але, якщо вірити Ґреті, ця жінка мені не мати, а якщо не мати, то хто вона і що я тут роблю?
Я вийшла з дому. Виструнчилася, мов солдат, біля снігового замету, впала в нього долілиць, неначе від пострілу в спину, й лежала там непорушно, поки від снігу не почало пекти обличчя, «дуже холодно» перетворюється на «дуже гаряче» і навпаки: коли випадково засовуєш ногу у ванну, поки вода ще надто гаряча, то спочатку вона видається крижаною. Я перевернулася, сіла в заметі, вхопила жменю снігу, розмазала його по обличчю й терла ним очі, поки вони не почали палати.
Ґрета дотримала своєї обіцянки. Повернувшись до школи після різдвяних канікул, вона робила зі мною домашні завдання, допомагала мені виводити письмові літери, оповідала про славне тевтонське минуле, перевіряла мої приклади на дроби й відсотки. Я поглинала її знання й миттєво засвоювала їх, видаючи правильні відповіді, та, попри те, що голова моя була забита новими знаннями, ніяк не могла забути те, що вона мені прошипіла тієї ночі. Але я дала їй слово. Хай навіть вона не побачила, як я кивнула, та це була обіцянка, так само священна, як і договір — не з Росією, а з Італією та Японією: кивнула головою, отже, сказала «так», тобто дала обіцянку, значить, я не повинна нічого розповідати мамі.
А дідусь? А бабуся? Я дивилася на них, вагалась і відмовилася від цієї ідеї. Вони обоє ще не отямилися після смерті онука, я не могла завдати їм іще більшого болю.
Але, приглядаючись до них, я почала бачити не лише дідуся й бабусю, але й маму та Ґрету. Я вивчала риси їхніх облич. Після вечері я зачинялася у ванній і розглядала себе в дзеркалі. Крістіна... хтозна? У мене було біляве волосся, а у матері та Ґрети — світло-каштанове, та це нічого не доводило, Лотар теж був білявим. У батька було темно-русяве волосся, зелені очі, а у мене — блакитні, але у бабусі вони теж були блакитними. Та чому в мене єдиної з усіх був кирпатий ніс? Чому лоб у мене був не таким високим, як у Ґрети?
Я могла отак розмірковувати годинами.
Мені снилися жахіття. Я сиділа на горщику, і жінка в спідниці та білих черевичках, проходячи повз, вдарила мене по голові, та так сильно, що я впала, горщик перевернувся і я облилася сечею. Побачивши мене в жовтій калюжі, якийсь хлопчак тицьнув у мене пальцем і зареготав, інші дітлахи, тягнучи за собою ковдри, оточили нас, вони пхинькали й рюмсали, вони були голі, і з носів у них текло, їхні ковдри просякли сечею, що була розлита на підлозі.
В іншому своєму сні я видиралася на стілець, щоб виглянути у вікно, і бачила маля, яке трусилося й плакало в снігу, воно було геть синє, його кинули там помирати.
Кого спитати? Тільки не маму. І не бабусю, й не дідуся. Нарешті я вирішила: няньку Хельґу. Хельґа, міцно збита, у білому накрохмаленому фартусі, із золотаво-каштановим волоссям, провела (як вона любила говорити) половину життя в цій родині. Мама два останні роки не могла платити їй, однак вона залишалася з нами, виконуючи, за відсутності чоловіків, їхню роботу — рубала дрова, прибирала сніг, тягала важкі речі, а мама й бабуся тим часом узяли на себе її обов’язки — куховарство й лад у домі. Хельґа — стара діва. Якось, коли вони з мамою пили чай, я почула від неї, що їй незабаром буде тридцять і вона ніколи не знайде чоловіка, бо всіх молодих чоловіків убито. Половина від тридцяти — це п’ятнадцять, отже, вона прийшла до цієї родини, коли їй було п’ятнадцять, і вона має пам’ятати Ґретине народження, як і моє.
Запитання було просте й безневинне: «Ти пам’ятаєш день, коли я народилася?»
Дні спливали, мені слід було зібратися з духом. Дідусь казав, що коли людина боїться, серце у неї починає битися швидше, бо хоче нам допомогти, воно думає, що коли доведеться битися чи втікати щодуху, нам потрібен буде приплив сил, от воно й жене кров по жилах, готуючи нас до бою, тільки от біда — прискорене серцебиття посилює страх. Щоразу, коли я заставала Хельґу на самоті й збиралася запитати її — Ну ж бо! Спитай її! Зараз же! — серце у мене ледь не вискакувало з грудей, руки й ноги ставали крижаними, страх паралізував мене, і я починала мугикати якусь пісеньку, вдаючи, що просто проходжу повз.
Та настав день, коли я більше не могла відкладати, я мусила це зробити. Хельґа сиділа в кріслі-гойдалці і плела біля кахельної печі, Ґрета була нагорі, мама й бабуся — на кухні, а дідусь слухав радіо у себе в кімнаті. Стоячи на порозі, я перехрестилася, немовби збираючись зайти до церкви, а потім схрестила руки, сильно натискаючи великим пальцем на родимку, і вмостилася на табуреті біля ніг Хельґи.
«Зроби це! — сказала я собі. — І стеж за її реакцією!»
— Хельґо? — заговорила я безтурботним голосом.
— М-м-м?..
— Ти пам’ятаєш той день, коли я народилася?
Я не зводила з неї погляду.
Вона не здригнулася, не зашарілася, не почала затинатися, так само не зводячи очей з плетива, але її спиці на мить завмерли, і я отримала свою відповідь.
Нерухомість не обманює.
Вона знову взялася плести — одна лицьова петля, одна виворітна; Хельґа плела шкарпетку, а я була чужорідним тілом у цьому домі.
— Звісно, пам’ятаю, — відповіла вона, і тепер вона була в пастці, а я намагалася загнати її в тісний кут.
— Ти впевнена, що мене не
