Розколини - Ненсі Х'юстон

ніхто не відрізав цим малюкам голови, люди мали право вигадувати, що їм заманеться. Все це було нерухомо застигле, але сам рух закарбувався в камені: вітер куйовдив гриви кам’яних коней, а сирени немов виринали із кам’яних хвиль, їхніми оголеними грудьми стікали кам’яні краплі. На противагу дрезденським німфам і ангелам люди в нашому місті були живі й негарні, вони кудись поспішали, заклопотані, зголоднілі, вони не мали права роздягатися на публіці, багато чоловіків втратили руку, або ногу, або обидві ноги — а кінцівки ж не відростають.

Батько приїхав у відпустку, і мені було трохи боязко, бо ми так давно не бачились, і я його насилу впізнала. Розцілувавши маму й Ґрету, він підхопив мене під пахви й закруж­ляв; сам він стояв прямо, немов щогла, тільки його ноги рухались, а я виписувала кола в повітрі. «Годі, Дітере! — вигукнула мати. — а то її знудить!» Та вона жартувала, казала це не всерйоз, адже мене ніколи не нудило.

Батько знову поїхав. Як і всі німецькі чоловіки в той час, він повинен був убити якомога більше росіян, попри те, що ми програвали війну, та й Ісус говорив: «Не убий» (а може, це говорив Мойсей). Дідусь казав, що іноді в нас немає вибору, треба або вбивати, або бути вбитим — і квит. Коли ми молилися за столом, він просив Бога захистити батька та Лотара від ворогів, і це мене бентежило, адже і в Росії були родини, і вони просили Бога захистити їхніх чоловіків від ворогів, тільки їхні вороги — це ми, а коли в церкві священник говорив, що треба молитися за Гітлера, я думала про людей у російських церквах, які молилися за свого Вождя, і уявляла, як бідолашний Бог сидить на хмарах, обхопивши голову руками, намагається догодити всім людям і розуміє, що це неможливо.

Щосереди та щосуботи ми з Ґретою приймали ванну; вона, як старша, мила мені голову, вона вміла це робити так, щоб мило не потрапляло в очі, та інколи таке бувало, очі пекло, я була певна, що вона це робить умисне, але вона вибачалася, тож поскаржитися не було як. Наша улюблена гра у ванній, яку ми самі вигадали, називалася «Хайль Гітлер». Полягала вона в тому, щоб стати на ноги і вигукнути «Хайль Гітлер!» кумедним голосом — як у привида, чи божевільного, чи клоуна, чи Товстухи, або ж зробити неправильний жест, піднявши замість передпліччя лікоть, або ж, приставивши до носа великого пальця, а до мізинця — другого великого пальця, поворушити розчепіреними пальцями й сказати «Хайль Гітлер». Якось я так захопилася, що замість руки підняла ногу, й на словах «Хайль Гітлер» друга моя нога посковзнулася, і я так сильно гепнулася головою об край ванної, що не стрималася й закричала. Мати при­мчала вихором і, побачивши, що я плачу, а Ґрета перелякана, без зайвих питань луснула Ґрету по голові, і минув не один день, перш ніж Ґрета мені пробачила й погодилася знову гратися зі мною в «Хайль Гітлер».

Ми знали, що це не жарти, адже минулого року Лотар, здибавшись із нашою сусідкою фрау Веберн у коридорі, підняв руку й сказав «Хайль Гітлер», та не відповіла на вітання, Лотар доніс на неї в поліцію, і її заарештували. Її чоловіка забрали ще на початку війни, тож їхнім дітям довелось викручуватися самим, старші піклувалися про молодших. Фрау Веберн не було три тижні, і після повернення вона знову почала вітатися «Хайль Гітлер», як і всі.

У неділю вранці ми йшли до церкви, чистісінькі після суботньої ванни і вбрані в найкращий одяг, адже це — дім Божий, жінки там мусили покривати голову, а чоловіки — оголювати, це не так, як ліва та права сторона, в цьому і справді видно було різницю між хлопчиками та дівчатками. Зайшовши до церкви, слід було вмочити пальці у свячену воду й перехреститися зі словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого»; правду кажучи, не знаю, що всі ці троє роблять на хресті, адже на ньому помер лише один Ісус. Молитви та проповіді навіювали на мене нудьгу, і я надолужувала співом псалмів, голос у мене, звісно, був гарний і сильний, він звучав голосніше за інші, линучи вгору і досягаючи Бога, що сидить на хмарах.

— Дідусю, а де живе Бог?

— Бог усюди, маленька.

— Але якщо він усюди, то навіщо йому дім?

Дідусь голосно зареготав, повторив моє запитання бабусі й мамі, але сам відповіді не дав.

— Дідусю, а Ісус — фокусник?

— Фокусник? Чому?

— Бо він перетворив воду на вино на весіллі в Кані.

— Ні, це не був фокус, це було диво.

— А яка різниця?

— Фокуси, Крістіно, це ілюзії. Фокусник може змінити колір води, але на смак вона залишиться водою. А диво — коли вона змінюється по-справжньому. На весіллі в Кані вода насправді перетворилася на вино і на смак стала як вино.

— А коли ми приймаємо причастя?

— Ну...

— Причастя — це диво чи ні?

— Ну...

— Вино насправді перетворюється на кров зі смаком крові?

— Дідусю, все, що існує, справді створив Бог?

— Так, Крістіно. Він створив усе, що є у всесвіті.

— І війну він теж створив?

— Ні, її створили люди... і воюють люди... і це його засмучує. Його це розчаровує.

— Але якщо він може робити все, що хоче, чому не створив людей такими, як він хотів?

Чимало моїх запитань залишалося без відповіді. Коли я виросту, то стану не лише цирковою Товстухою і знаменитою співачкою, а ще й прочитаю всі книжки на світі, закарбую в пам’яті всі знання з них, і коли мої діти й онуки ставитимуть мені запитання, я зможу на них відповісти.

Вечорами нам не можна було запалювати лампи, бо це перетворювало нас на ціль і на нас могли скинути бомби літаки ворогів — не тих самих ворогів, із якими воювали батько та Лотар, не росіян, а англійців та американців, як казав дідусь. «Увесь світ об’єднався проти Німеччини, — казав він. — Гадаєш, що це гра? Уяви, Крістіно, ти виходиш на подвір’я, а інші діти об’єднуються, щоб тебе відлупцювати, гадаєш, це гра?» Сирени вили майже щовечора, і всі мешканці нашого будинку мали поспіхом спускатися у підвал і чекати, скинуть ворожі літаки на нас бомби чи ні. На щастя, ми жили в невеликому містечку, яке не було важливою мішенню для бомбардувань. Іноді ночами все