Розколини - Ненсі Х'юстон
Ґрета дала Аннабеллі інше ім’я, таке недолуге, що я не хотіла його вимовляти. Вона щоранку садовила ляльку на свою подушку — з випростаною спиною, зі складеними на спідничці рученятами. Ґрета наказувала мені не чіпати ляльку, та коли вона йшла гратися з друзями, то я не тільки брала ляльку, а й балакала з нею, співала для неї, виливала перед нею душу. Потім старанно садовила її назад на Ґретине ліжко так, як вона й сиділа — з випростаною спиною, з розправленим подолом сукенки й складеними рученятами.
Бабуся пронизливо закричала, у мене аж кров захолола, — звісно, це лише такий вислів, насправді у людей кров тепла, тобто вона має однакову температуру, що б не трапилося; навіть у таку холоднющу зиму, як нинішня, у німецьких солдатів кров усе одно була теплою, якщо тільки в них не стріляли, тоді кров струменем била з грудей і замерзала червоними бурульками на снігу; коли бабуся закричала, кров у мене не захолола по-справжньому, але з нею відбувалося щось дивне, я відчувала, як у мене сироти виступили на шиї та зап’ястках. «Крістіно! Мерщій сюди!» — гукнула мама, і я прожогом скотилася вниз, навіть не відчувши сходів під ногами.
Бабуся прала, й бак з окропом вивернувся їй на руки. Вона вже не кричала, а тихенько квилила, немов собача, розгойдуючись на стільці й намагаючись ні до чого не торкатися. Нажахана мама стояла перед нею, вона вийняла мазі та бинти, але не наважувалася зробити перев’язку: «Приведи лікаря, Крістіно, — не дивлячись на мене, наказала мама. — Давай, люба! Біжи щодуху!»
Коли обпечешся, шкіра набрякає, на ній з’являються пухирі, які наповнюються гноєм, якщо їх проколоти, гній витече, це боляче, але, зрештою, на місці обпеченої шкіри виростає нова. Найдивовижніше, розповідав дідусь, що всі лінії та плями знову з’являються на тих самих місцях, тому злочинці ніяк не можуть здихатися своїх відбитків пальців, навіть коли умисне обпікають пучки.
Лікар саме перев’язував бабусі руки, і тут знову пролунав крик, цього разу нагорі.
Ґрета. Тільки не це.
Я залишила Аннабеллу там, де гралася з нею, — на моєму ліжку, і Ґрета її там знайшла. Вона влетіла до кухні й, навіть не глянувши на мене, почала скаржитися мамі. Мама все ще була заклопотана бабусиними обпеченими руками і слухала впіввуха. «Ну ж бо, Ґрето, — сказала вона, чистячи картоплю на обід, — невже ви з Крістіною не можете гратися лялькою вдвох?» — «Ні, не можемо! — заперечила Ґрета. — Не хочу, щоб вона лапала брудними пальцями мою ляльку, це моя власність!» — «Гаразд, — зітхнула мама. — Крістіно, у тебе є свої іграшки, і не треба брати Ґретині без дозволу».
Я була в розпачі. Я зрадила Аннабеллу, залишивши її на своєму ліжку, вона, напевне, відчайдушно намагалася перелізти через спинку мого ліжка й спуститися на Ґретину подушку, але не змогла, і ось нашу таємницю було викрито. Ґрета знала, що я люблю її ляльку, це давало їй владу наді мною, і я була в розпачі.
Після вечірньої молитви я лягла на живіт і розплакалась у подушку, тихенько, щоб не почула Ґрета. Раптом вона стала навколішки, перехилила голову через спинку ліжка й щось мені прошипіла. Я перестала плакати й нашорошила вуха (це тільки вираз, нашорошувати вуха можуть лише собаки, лисиці й, можливо, коти), а Ґрета знову щось прошипіла. Немов гадюка, вона шипіла щось про сестер, такий звук буває, коли ставиш гарячу праску на вологу тканину; слова Ґрети поволі просочувалися в мою голову й пекли, мов тавро: «Все одно ти не моя сестра».
Що вона мала на увазі? Що вона зрікається мене? Що більше не вважає мене сестрою? Що не хоче, аби я була частиною родини?
Вона шипіла далі, і кожне слово пекло мені дедалі сильніше.
— Мама й тато — не твої батьки. Бабуся й дідусь — не твої бабуся й дідусь. Ми — не твоя родина. Мама не народила тебе, як Лотара й мене, десь живе інша твоя мати, але вона відмовилася від тебе. Тебе вдочерили. Я пам’ятаю той день, коли тебе привезли. Мені було чотири роки, а тобі — півтора. Це була таємниця, я обіцяла не розказувати тобі, але ти так кепсько поводишся, що я не можу інакше. Я — не твоя сестра. У нас із тобою немає нічого спільного. Я б хотіла, щоб ти вшилася туди, звідки взялася, і щоб я тебе більше не бачила!
Вона гепнулась назад на постіль — гуп! — аж пружини завищали, і в кімнаті знову запанувала глибока тиша. Я лежала на спині, вдивляючись у темні прямокутники штор, думки у мене розбігалися, захищаючись від слів, які я щойно почула від Ґрети. Закасавши рукав піжами, я знов і знов погладжувала в темряві свою родимку, аж поки не заснула.
Наступного ранку Ґрета розбудила мене поцілунком у чоло. «Сніданок готовий, Крістіно, — сказала вона, і я схопилася з ліжка. — Забудь те, що я вчора тобі сказала. Я все це вигадала, бо розсердилася на тебе за те, що ти гралася з моєю лялькою. Вибач, коли я тебе образила. Ну що, мир? Слухай-но... — я бачила, як їй важко було бути зі мною милою, — я справді не хочу, щоб ти гралася з... — вона назвала недолуге ім’я, яке дала ляльці, — бо ти ще занадто мала й можеш вимазати їй комір або вибити очі. Та якщо ти пообіцяєш не розповідати мамі про те, що́ я тобі сказала ввечері, я переповідатиму тобі все, що ми вчимо в школі. Гаразд? Домовилися?»
Голова у мене розпухла, була важелезна, мов каменюка, й ледь не відпадала. Я кивнула один раз, інакше вона відвалилася б і покотилась по землі.
