Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

Поповнивши запаси пороху, провіанту і зброї з арсеналу Тульчина, полк Івана Богуна вийшов з міста і розчинився серед просторів палаючого вогнем повстання Поділля. Разом з козаками Тульчин покинули майже сто п'ятдесят чоловіків, котрі вважали за неможливе для себе відсиджуватись серед стін рідної домівки в час, коли у вогні і крові народжувалась нова Українська держава.

Розділ VI

І

– Дай мені подивитися на нього! – Іван відчував, що його голос тремтить, а погляду не міг відірвати від сповитого в ковдру малюка, котрий дивився на нього допитливими ясними блакитними оченятами і намагався дотягтися ручками до блискучого руків'я шаблі, що висіла при поясі в Богуна.

– До шаблі тягнеться, козацьке дитя! – звів він очі на усміхнену Ганну і підніс високо вгору сина. – Буде тобі шабля, сину! Рости лишень нам на радість, батьківщині на славу!

А немовля мов відчуло настрій батька, загукало, засміялося. Іван обережно поклав його в колиску і пригорнув до себе дружину.

– Навіть не віриться, що знову можу побачити тебе, ясочко моя, обійняти і заглянути в бездонні очі твої, – зашепотів він, немов остерігаючись, що все виявиться сном, і він прокинеться серед козацького табору, почує постріли гармат, брязкіт зброї та іржання бойових коней.

Ганна пригорнулася до чоловіка і мовчала. Сама не вірила несподіваному щастю й боялася налякати його. Так і застигли серед світлиці поряд з дитячою колискою, забувши про час і все, що діялось навколо. Бачили навпроти себе лише миле обличчя, чули удари рідного серця, подих і тепло. Серед буревію, який охопив країну, здавалися одне одному нереальними вихідцями зі світу спокійного мирного минулого, і разом з тим найближчою, найдорожчою людиною. Не помітили й Омелька, котрий увійшов було у світлицю за якоюсь справою до Івана, але, помітивши закоханих, вийшов тихцем на подвір'я, разом з Мироном Охріменком розпоряджаючись влаштуванням бенкету з нагоди приїзду на хутір господаря. А бенкетувати було кому – мало не сотня козацької старшини і значних запорожців прибула до Богунового хутора від табору полку під Вороновицею.

З боями пройшов Богун Брацлавщиною, спопеливши не один панський маєток, якщо той не хотів добровільно відчиняти браму і підкорюватись козакам. Один за одним падали укріплені замки, фільварки і хутори, а він йшов усе далі, підтримуючи зв'язок з полковою канцелярією Кривоноса, координуючи з наказним гетьманом свої дії, але тримаючись від нього на відстані з огляду на необхідність діяти не одним сильним кулаком, а розрізненими загонами, чимдуж посилюючи масштаби повстання на Правобережжі. Тож дуже скоро слава про наказного полковника Богуна загриміла околицями Брацлава, Вінниці і Немирова, а його відчайдушних козаків вітали хлібом і сіллю селяни й міщани звільнених від польського панства сіл і містечок. І ось тепер він стояв посеред світлиці батьківської хати і стискав в обіймах кохану дружину, милувався усміхненим обличчям сина і боязко дихав, остерігаючись сполохати власне щастя.

– Будь зі мною, будь поряд, Ганно, бо…

– Що, що, соколе ясний? – заглядала в очі коханого Ганна, але бачила там прихований смуток.

– Бо недовга зустріч наша, зіронько моя!

Ганна лише зітхнула.

– Ось так. Не встиг переступити поріг рідної домівки, а вже назад поглядаєш.

– Мушу, Ганно…

Вона не відповіла, лише міцніше притислася, відчуваючи прохолоду овіяного вітрами сукна і сморід тютюну, що йшли від кобеняка Богуна. І раптом посміхнулася, пригадавши щось.

– Зовсім як тоді, Іване! Як під час шляху з Анатолії на Україну. Ти пам'ятаєш той чудовий вечір? Як романтично тоді духмянів степовий вітер на березі Дніпра і якими вчасними були найпростіша їжа і теплий кобеняк, що їх ти приніс мені, віддавши останнє. Правда, сьогоднішній день чимось схожий на той давній вечір? Не говори лишень про те, що повинно статися завтра! Мовчи, мовчи, коханий, і будемо щасливими тим, що дарував нам Господь, і не почнемо отруювати радість від зустрічі передчасним прощанням! Скільки біди навколо, Іване! Скільки лиха впало на нас. Але ми переможемо його, любий. Тепер ми повинні зробити це не лише заради нас самих. Тож обійми мене міцніше, відважний козаче. Тримай і не давай страху увійти в моє серце. У те серце, яке з останніх сил кріпилося, доки ти був відсутнім, і готове вискочити з грудей тепер, коли ти поряд. Дай йому мужності, адже її в тебе так багато, відчайдушний Богуне!

І пропав для всіх славний наказний полковник. Зник для козацтва і великої справи, котру робив не шкодуючи життя, починаючи ще з Кам'яного Затону. День минув і ще один день, а подільська шляхта, налякана побиттям під Махнівкою війська Ієремії Вишневецького, взяттям Бару і кількістю повстанських військ, яка збільшувалася з дня у день, змогла зітхнути хоч трохи – зник на час страшний привид, який останнім часом утримував у стані звірячого жаху колишніх володарів вінницьких, кальницьких і вороновицьких маєтків. І даремно дивився, стоячи на возі периметра, вірний осавул Нечипоренко на вершки яблунь за левадою, що за дві милі від обозу полку Богуна. Не ніс чорний, як смерть, Циган завзятого наказного полковника, забув козацький батько дітей своїх, збабився.

– Якби не Богун був там, їй-бо, думав би, що покинув нас отаман! – говорив він стурбовано Омелькові, котрий лежав на соломі у возі, замотавшись у кожух і посмоктуючи «носогрійку». – Але ж і не час без діла нам тепер перебувати…

– А ти й не думай, осавуле, не думай. Не покине Богун. Воно, відомо, не козацьке то діло – бабу бавити… Але не бачив я ще у світі Божому такого кохання, побий мене грім, не бачив! Тож займися краще ділом чи чим… Ще встигнеш свій шматок олива на цій війні ухопити.

І Нечипоренко розуміюче кивав головою, а наступного дня відряджав навкруги відділи козаків за провіантом, якого й так запасли більше ніж вдосталь.

А в неділю й похрестили Богунового первістка. Серед невеличкої церкви, де правив панотець, який добре пам'ятав молодим ще Іванового батька і вінчав їх з Горпиною, палали безліч свічок. Омелько Деривухо, котрий був у своєму найкращому одязі і тепер сяяв шитим золотом кармазином і шовком пояса та шаровар, стояв поряд з невісткою Мирона Охріменка – їх обрав Богун за хрещенних батьків своєму сину, і обережно тримав на руках немовля, мов остерігаючись нанести йому шкоду долонями, які звикли тримати бойову крицю, а не крихітне дитяче тільце. У церкві яблуку ніде було впасти, так густо стояли козаки, котрі, опустивши долу чубаті голови, слухали розкотистий спів священика. Та що