Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

Три дні гуркотіли гармати, б'ючи чавунними і кам'яними кулями стіни тульчинської цитаделі й закидаючи затовчені порохом гранати за її мури. Три дні димом з бійниць, бризками розпеченого каменю і рідкими мушкетними пострілами озивалась фортечка полковника Славинського. Коли закінчився гарматний порох у міських порохових погребах, до міської брами підкотився десяток возів з новими пороховими діжами, супроводжуваний запорожцями завбачливого Омелька Деривухо, і обстріл мурів цитаделі продовжився з новою силою. Навіть сили природи допомагали Богуну в цій впертій осаді – такої страшної спеки, яка встановилася в ці дні, давно не пам'ятали найстаріші з козаків. Сонячні промені жалили нещасних ландскнехтів згори, тоді як вогонь гармат методично нищив стіни, які закривали їх від багаторазово переважаючого в силі противника. І на четвертий день мури не витримали. Підточена пожежею і побита важкими кулями надбрамна вежа цитаделі захиталася і впала, коли козаки Богуна підірвали потужний камуфлет з десяти діжок пороху під її фундаментом у викопаному задля цієї мети тунелі. Розбурханою хвилею кинулися розлючені непоступливістю ворога богунівці, маючи шаблі наголо, в пролом муру. І смерть забенкетувала на тісному подвір'ї цитаделі. Ті з жовнірів, хто пережив страшні три доби, коли ні вдень, ні вночі не припинявся обстріл з гармат, непотрібним лахміттям повалилися під ноги розлючених козаків, порубані на кавалки гострою крицею, проколоті жалами келепів і рихвами списів. Полуденне сонце заливало своїми гарячими променями колодязь подвір'я, коли впав під ворожими ударами останній захисник цитаделі, а Іван Богун вирушив на пошуки того, кого так хотів побачити ще живим. Усі три дні, поки точилася облога цитаделі, він з нетерпінням очікував цієї миті. Безсонними ночами стояв, згадуючи події десятирічної давнини, високе чоло і натхненний погляд зрадженого Славинським Павлюка, криваві ріки на валах козацького табору під Кумейками. Образи минулого раптом постали перед ним, вимагаючи розплати зі зрадником, і він був готовий здійснити правосуддя в помсту за покійного гетьмана, за десятиліття принижень, котрі випали йому, як і всій козацькій нації, за ті десять років польської «золотої доби».

Але серед нерухомих тіл убитих жовнірів і конаючих поранених не знаходив Богун Славинського. Його не було на подвір'ї, не було на галереях біля розбитих гарматним вогнем бійниць. Саме там, на галереї, він знайшов смертельно пораненого капітана де Сен-Мартена.

– Я виконав свій обов'язок, – сказав, звертаючись до свого переможця, блідий ландскнехт, затискуючи рукою, замотаною в брудні, вкриті сукровицею бинти, велику рану на грудях, і очі його вгасали, з кожною секундою втрачаючи іскру життя. – А полковника ви не зможете побачити так само, як і власних вух!

Цієї ж миті на плече Богуна лягла чиясь рука. Він обернувся. Поряд стояв Омелько.

– Тут був ще один підземний хід, ми не знали про нього. Щойно невідомий шляхтич застрелив з пістолів двох моїх хлопців, заволодів кіньми і зник у супроводі ще одного ляха. Доки опам'яталися і вислали погоню, за ним вже й слід прохолов…

– Славинський! Це так схоже на нього! – видихнув Іван і вхопив за плече конаючого капітана найманців. – Але задля чого ти вчинив усю цю бійню?! Він утік і тепер йому плювати на твою смерть і смерть твоїх людей!

Але Марсель де Сен-Мартен нічого не відповів. Його невидющі очі вперлися в блакить неба над розбитими мурами цитаделі, що її він втратив разом із власним життям.

* * *

«З Нестервара[32] до Його Милості коронного хорунжого пана Олександра Конєцпольського вірного слуги корони шляхтича Міхая Росцішевського лист жалобний.

Повідомляю сим Вашу Милість, що Свята Марія відвернула від нас обличчя своє, залишивши без захисту божественного, альбовєм[33] не можу знайти іншого пояснення і на моє бачиньє не одні ми тут, у Нестереварі, маємо біду від того, що покинула нас Господня поміч.

Ще тиждень тому підступило гультяйство під стіни міста в кількості великій, що стало для нас несподіванкою вельми страшною, позаяк війська зовсім небагато мали для захисту. Але наші жовнєжи (подай їм пан Єзус благ великих у царстві своєму) не затаїли в душі страху перед ордами варварськими і мужньо ввійшли на мури, абих боронити нас. Тільки не було з тої оказії добра, бо впала фортеця під ударами розбійницькими, і омилися стіни кров'ю захисників своїх. І мало хто з нас залишився жити. Дуже багато полягло, включаючи й командира гарнізону Марселя де Сен-Мартена та інших достойних людей звання шляхетного, а вдачі лицарської. За тим мусів ся боронити Ваш слуга відданий і тікати світ за очі, абись лиш вирвати життя з пазурів хлопських. На щастя Бог явив мені свою милість наостанок і послав пана Славинського, полковника ясноосвєнцоного князя Вишневецького, який допоміг вийти з-під смертельної загрози і добув коней для втечі, позаяк бачив – немає спасіння іншого, аніж втеча. День і ніч мчали ми, вручивши долі свої в руці Божі, аж доки не дісталися до Шаргорода. Там мали нагоду зустріти кілька десятків жовнірства з розбитих Кривоносом хоругв князя, з якими й вирушили спішно через Бар на Тернопіль. Страшний нині шлях сей. Там, де ще вчора стояли фільварки панства і agricolae[34] в послушенстві вирощували хліб панів своїх, нині бачили наші очі лише зграї лотрів, на людей не схожих, на вовків лише. З-поміж них протягом усього шляху нашого не бачили ми жодного пана. А про нападників на місто наше чутки маємо, що взяла його сила, що нараховувала дванадцять тисяч гультяйства озброєного. Коли проїздили Бар, чули про татар велику кількість. Вважаю, що то як кримські, так і буджацькі орди, а йдуть вони до нас Кучманським або Чорним шляхом, альбовєм земля Волоська на них не встає, і навіть малого війська від них не чекаємо. Абужі-мурзі, сестринцю Тугай-бея, дуже тоскно в Хотині, тож чигає в околицях Кам'янця на Поділлі і до нас добігає. У Барі про ребелію теж не знають будь-чого певного, лише те, що хлопи приносять до міста, а роз'їзди тутешнього табору повідомляють, що далі Зінькова не можуть пройти – лабцюють[35] і там бунтівники панську маєтність. І розійшлася чутка недобра, що його милість пан Анджей Потоцький борониться з німцями найманими в зіньківському замку, а людей Вашої Милості, мого милостивого пана, з людьми його милості воєводи руського, ясноосвєнцоного князя Вишневецького, гультяйство вирубало в місті, сподіваюся, однак, що то є неправда, альбовєм автора чуток тих