Мати все - Люко Дашвар

ніби вперше бачив. А там і вечір. Платон зачинить двері своєї кімнати, і, хоч красива пані обережно натякає, щоб Рая якомога частіше спала у своїй кімнаті, вона щоночі залишається з Платоном аж до самісінького ранку. Він шепоче: «Ти поцілуєш мене?», і вона забуває все: вічно п'яну мамку, малих, що десь аж у Карпатах, і пані, що раз у раз демонструє Раї їхні усміхнені обличчя на екрані мобільного, набундючену Платонову сестру, її азартного чоловіка, круглу няньку, хутір, Вітку і «мартінси» — дарма що хочеться до Вітки злітати, сказати їй, що «мартінси» не найкрутіші, як та вважає. Рая забуває про галасливий день і спочатку цілує Платона у шию. Він усміхається, шепоче: «Тепер я…», і Рая відчуває велетенську силу — все можна. Хочеш — стрибай на ліжку, підскакуй аж до небес, хочеш — розкрий обійми і впади на Платона, притисни його до простирадл, цілуй у вуста. А хочеш — кружляй по кімнаті голою танцівницею чи притулися до нього і завмри. Одного не можна — кричати від щастя. Красива пані, певно, під дверима чатує.

— Я люблю тебе…

— Добре, — каже Платон. — Тоді завтра зранку не йди…

— Я повернуся! Я швидко. А хочеш, зі мною у місто?

— Ні!

— Чому?

— Там земля задихається.

— Добре, не йди. Я швидко… — сказала раз і вже більше ніколи не просила Платона вийти з нею в місто. Небезпека. Місток хиткий. Гойдається — куди викине? Вона й сама збігає… Так навіть краще. Якби казки про Аладіна читала, зметикувала б, чим тішилася: печеру розкішну мала, а в печері — скарб. Платон. Надійно схований — ніхто не добереться, ніхто не поцупить.

Наївна! Вже й не один, — двоє до того скарбу руки тягнуть, по-своєму розпорядитися мріють. Першим із тих двох був Стас. Затявся — печеру підірвати на фіг, Платона на люди витягти.

— Їдьмо до Платона, — все частіше дивував Ліду.

Платон Стасові радів як дитина. Обнімав, тягнув до себе в кімнату, і, як Раї не було вдома, удвох падали на килим, годинами теревенили про все що завгодно.

— Ти де був? — розпитував Платон.

— У спортзалі, — цілеспрямовано брехав Стас. — Хочеш поїхати зі мною наступного разу?

— І що робитимемо?

— А що завгодно. М'язи підкачаємо, у м'яча… Ти волейбол любиш?

— Волейбол? Я знаю. Літера «В», — серйозно відповідав Платон. — Волейбол — гра за участі двох команд, гравці яких б'ють по м'ячу рукою, намагаються послати його через сітку на майданчик супротивника. Волейбол. Я знаю. Мені не цікаво те, що я знаю.

Стас дратувався:

— Ну гаразд, ходімо просто на вулицю. Там сніг. Диво.

— Добре, — раптом погоджувався Платон, вставав і отак босоніж сунув до дверей.

— Чекай. Взутися…

— Ні.

— Добре. Іншим разом… — здавався Стас.

Ліда нервувала. Годі ще мамі дізнатися про їхні розвідки.

— Нічого не вийде, повір, — товкла Стасові.

— Може, нам теж варто не виходити з дому, — сказав раз Дезінфікатор. — Ти подивись на свого брата і його дівчину. Яке ніжне щастя…

— Ми ж не хворі, — безпорадно відповідала Ліда, згадуючи зворушливі крила Платона і Раї, що їх бачили всі. Вони майже не розмовляли на людях. Він усміхнеться, вона опустить очі — і світяться.

— Пані Лідо, ваш брат не хворий. Ми маємо щось зробити! — Другим заколотником стала Зоряна. Повернулася з весільної подорожі — засмагла, легка. Енергія милосердям хлюпає на всіх і кожного.

— Прошу, припини, Зорянко, — пручалася Ліда. — Мама і так робить усе що треба.

— Ваша мама, пані Лідо, надто любить Платона, — не вгавала Зоряна. — І я… Я вже бачила таке. Це страшно…

— Нащо ти лякаєш мене, Зорянко?

— Щоб ви усвідомили, пані Лідо! Коли я була малою… У Львові поряд із нами на одній сходовій клітці, жила літня жінка. Пані Соломія. Ми всі жаліли її. Я бігала в магазин купувати їй молоко, а коли вона померла… Знаєте, як вона померла? Я постукала у двері, щоб віддати їй молоко. Двері відчинив молодий мужчина. Я ніколи не бачила у пані Соломії таких гостей. Злякалася. Хотіла спитати, де пані Соломія, а хлопець сказав: «Мама померла…» Подивився на годинник і додав: «Сорок дві хвилини тому». У неї був син. Цілком нормальний, здоровий син, який двадцять три роки не виходив із дому. Сусіди позбігалися — й про небіжчицю забули. Плакали-питали: «Як то так?! Чому ж ви, хлопче, ніколи на вулицю не виходили?!» А він сказав: «Мамі треба було бачити мене повсякчас. Коли вона не бачила мене, їй ставало зле…»

— Який жах! Який неймовірний, страшний жах! Та він не має нічого спільного з Платоном… По-перше, він хворий. По-друге, сам не хоче виходити з дому. А мама… Мама — свята! Вона робить усе можливе і неможливе, щоби Платону жилося… комфортніше.

— Дівчину йому купила…

— Оженила. І ніхто її на мотузці до Платона не тягнув. Сама!

— Пані Лідо, я не впізнаю вас. Ще восени… Коли ви втратили дитину…

— Знаєш, Зорянко. Дарма я розповіла тобі про нашу сім'ю. Мамина правда: нас ніхто й ніколи не зрозуміє. Треба народити… Треба над усе захотіти дитину і врешті народити, щоби зрозуміти…

Іветта городів нагородила — сама заплуталась. Думала, ляльку синові під бік підсуне, відпаде проблема з гумовими потворами, повіями та іншою наволоччю, так — на тобі! — Дезінфікатор став виявляти аж надмірну активність у стосунках із Платоном. Після бунтарського походу до загсу він став проблемою номер один, та якось увечері, коли молоді заховалися у Платоновій кімнаті, а Іветта сиділа у кріслі і скляними очима дивилася на зачинені двері синового прихистку, нянька підсіла поруч, повідомила:

— Стасик сьогодні вдень заїжджав.

— Із Лідочкою? — недобре примружила очі Іветта.

— Сам-один. Умовляв Платосика їхати на лижах кататися. — Ангеліна замовкла, насторожено зиркнула на хазяйку: не впаде від новини? Та ні, сидить як вкопана. Зітхнула. Що ж, тоді можна добивати:

— А Платосик затявся: «Не хочу», — каже. Отаке дурне, прости Господи. Пішов би… Повітрям подихав. На лижі ті… Не сам же. Зі Стасиком.

— Платон щось ще казав? — спокійно запитала Іветта.

— Казав, казав! Я підслухала! — похвалилася нянька. — Сказав: «Стасе, не змушуй мене робити те, чого хочеш ти. Бо тоді я не зможу тебе любити».

— Все?

— Їй-богу, все, — збрехала Ангеліна.

Дорікала собі подумки за ту брехню, та переповісти розмову до кінця не наважилася. Вона стояла біля причинених дверей, бачила: Стас і Платон сиділи на килимі. Платон сказав: «Я не робитиму те, чого хочеться тобі». Стасик загарячкував, смикнув його за руку: «Чого ж робиш те, що хоче твоя мати?!