Мати все - Люко Дашвар

— Не покидай…

До квартири Вербицьких повернулися на двох машинах. Іветта не бачила. Каменем сиділа у кріслі-троні, не відводила погляду від дверей порожньої Платонової кімнати, наче все життя — коту під хвіст, бо син пішов, однаково пішов, не вберегла, не розгледіла небезпеки. Дезінфікатор. Убити… Убити.

— Ой Мати Божа! — зарепетувала від вікна Ангеліна. — Хвала Богові, повернулися. Усі живі-здорові. Сміються. Папірцем розмахують. Скрутили. Усе гаразд, Іветто Андріївно! Та й не самі. Їй-богу, ще когось за собою у хату тягнуть!

Іветта Андріївна видихнула, ніби запустила заклякле серце, рвучко підхопилася — все в нормі.

— Скільки?

— Ще двоє. Чоловік і жінка.

— Два чисті прибори на стіл. Крісла. Швидше!

Розкішну вітальню заполонила галаслива юрба, Дезінфікатор люб'язно відрекомендував Іветті Олега з Зоряною: їхні друзі, це завдяки їм вони… Порозсідалися. Келихи, тарілки. Сміються…

— Ми лише на хвильку, — перепрошувала Зоряна. — Увечері літак.

— А ви куди? — тоскно запитала Ліда.

— У літо, — відповів Олег.

— А я хочу на землю, — сказав Платон.

І всі замовкли. Зоряна уважним оком лікаря зміряла Лідиного брата, Олег засовався.

— Дякуємо, нам час.

Ліда зі Стасом пішли проводжати гостей, Платон обережно взяв Раю за руку:

— Ходімо туди, де є тільки ми.

— Добре, — вперше за цілий день зі щирою радістю прошепотіла дівчина.

Іветта сама лишилася біля накритого столу. Холодним поглядом проштрикнула Раїну спину.

— Раєчко…

Рая обернулася і завмерла. Ще не все?

— Ти забула вітаміни, які в ці години завжди приймає Платон. Ходімо. Я підготую, а ти віднесеш до Платонової кімнати.

— Добре, — із полегшенням.

Платон усміхнувся:

— Треба нагодувати бичка.

«Який жах! — холодно констатувала Іветта подумки. — Мабуть, вона розповідає йому про худобу зі свого хутора… — Розкладала пігулки в пластянки, трусилася від гніву. — Треба буде поговорити з нею про теми, які слід обговорювати з Платоном, а яких краще уникати, бо ще про матір свою алкоголічку заведе, про малих… Шкода! Шкода, що Платон не втерпів. Надто мало часу минуло, я не встигла ретельно підготувати ляльку. Доведеться надолужувати…»

Простягнула дівчині пластянки, підштовхнула поглядом — іди, та Рая не встигла ступити й двох кроків, коли Іветта раптом зойкнула, вигукнула:

— Стій! Стій, Раєчко! Я мало не забула найголовніше.

В окремій упаковці лежали великі рожеві пігулки. Іветта дістала дві, простягнула дівчині:

— Пий…

— Це вітаміни? — тільки й наважилася запитати Рая.

— Так. Хочеш бути з Платоном, мусиш пити їх щодня.

— Довго?

— Завжди.

То були не вітаміни. Радикальні контрацептиви, що після них у жіночому лоні, як у В'єтнамі після напалму, нічого життєдайного. Платонове сім'я ніколи не повинно було прорости. Ніколи Іветтин син не нестиме відповідальність за чиєсь життя. Тут усі навкруги тільки для нього і заради нього, а не він для них.

Рая йшла геть — дрібненька, висока хвиля з волосся, біла сукня весільна волочиться, пластянки в руках. Іветта провела її поглядом, наказала няньці:

— Прибирай зі столу, Ангеліночко.

— А як Лідуся зі Стасиком повернуться? Все ж — подія, а всі порозбігалися по кутах. І не відсвяткували.

— Ніхто і не збирався. Діло зробили — і добре.

— То й собі відпочивати йдіть.

— Справа є, — Іветта присіла до столу, відсунула тарілки, розгорнула грубий блокнот. Зміни в житті Платона вимагали корекції методів лікування, й Іветта Андріївна Вербицька вирішила не відкладати таку важливу справу на потім.

Нянька покрутилася біля хазяйки, присіла поруч:

— І що ті блаженні там удвох роблять? Як думаєте? Якось дуже підозріло тихо. Як задушить? Воно ж межі не знає…

— Я додала до Платонових ліків снодійного. Хлопчику треба відпочити… — прошепотіла Іветта.

Ніч — мед. І вартовому б очі зліпила. Нескінченна відповідальність — така ж дурня, як і вічний двигун. Спати.

У кімнаті — мед. І хотів би різких рухів — не вийде. Місяцю з неба того меду не розігнати, слова до тиші липнуть. Спати… Платон із Раєю сиділи на килимі. Бичок глиняний поміж них — третій зайвий. Платон випростав голі ноги, сперся спиною на ліжко — все ляльку свою роздивлявся.

Вона поруч скрутилася, коліна до грудей, а здається — підборіддям у хмарку, бо ж і досі в сукні весільній. Оце б і не знімала аж доти, доки весь хутір не збіжиться, щоби було потім про що язиками ляскати. Дивилася на прозорий довгий поділ і, здається, тільки тепер починала усвідомлювати, що сталося в її житті за останні тринадцять днів. От доля-хура. Закинула, Рая й оком змигнути не встигла. Мамка — у потилицю, малих — подалі, а тут — він. Він. Очей не відвести, руки цілувати, плакати біля нього від щастя, сподіватися… Поки серденько тьохкало, раз-два — жона. Хіба так буває? У чому підступ? Наче йшла полем і трофей знайшла. А потрібен він їй чи зайвий?.. Ухопила — й бігти. А нині спинилася. І що з тим усім далі робити? «Та якось буде. Пані треба слухатися і якось буде», — забідкалася подумки.

— Раю… Чому ти кричала позаминулої ночі? — почула Платонів голос.

Знітилася. Ой, засміє дурну!

— Боліло… — прошепотіла.

— Іншим не боліло. Мовчали, — збентежився.

Рая зиркнула скоса, згадала прекрасне кіно про любов і жінку на широкому ліжку, наважилася.

— Навчи… — ледь чутно.

Платон здивовано насупився, задумався. Відкинув волосся з лоба, раптом стиснув свій зап'ясток.

— Хочу, щоб було, як тоді… Коли ти посеред ночі зайшла до моєї кімнати і зап'ястку стало гаряче. Ти… можеш?

Вона почервоніла: можу. Повернула до нього обличчя і мало не розридалася. Наче все, що з нею інші робили — хоч би й ґвалтували — то нормально, то можна, бо не на ній гріх, бо вона до того й кроку не ступила. А як самій треба… Ой сором! Як він знає, що вона пробралася тої ночі до його кімнати і лише поцілувала? Він же спав.

Потяглася до Платона. Він напружився. Похапцем вдихнув, відкинув голову назад, і Рая тицьнулася просто в хлопцеву шию. Завмерла. Обережно торкнулася вустами прозорої шкіри.

Він здригнувся. Відсахнувся, упав спиною на килим.

— Що це? — прошепотів. — Ти… Що ти робиш?

— Цілую тебе…

— Мене ніхто ніколи не цілував… так.

Що він каже? Та він бреше! Розкинувся на килимі і безсоромно бреше. За ним, певно, всі дівчата столичні впадають, бо він… А в голові — ясно. Він тепер — чоловік Раїн законний. Оце так обернулося. Не втратити б! Не втратити б, бо без нього тепер — не хоче. Цілувати?

Нахилилася до хлопця, всі ясні думки десь за спиною й лишилися. Білий день. Сонце в