Фелікс Австрія - Софія Юріївна Андрухович
Я підводжу на неї погляд. То он воно як.
Нехай так. Це тільки підтверджує їхній зв’язок.
«Брехню, Аделю? Ти ж знаєш, що то правда. Я бачила вас, бачила обійми у нашому салоні. Як ти горнулась до Йосифа, як він пристрасно обіймав тебе… Мені можеш зізнатись».
Аделя на мить морщить брови — і ніби починає щось розуміти:
«Ах ось що! Яка ж ти дурепа! — вона набирає повітря і голосно видихає. — Я дякувала отцеві за його молитви. Я просила допомогти мені, він молився, я молилась, ми молились разом — і Бог почув нас. Доктор Воднецький сказав, що я вагітна».
Це не могло бути правдою.
Чудо.
«А панчохи? Чому в нього були твої панчохи?»
Вона дивується не менше від мене.
«Панчохи я запакувала в пуделко, перев’язала стрічкою і просила отця Йосифа передати їх їмості. Ти ж пам’ятаєш, як вони їй подобались. А він не дозволяє їй нічого дарувати. Ось і тепер: він розкрив пуделко і приніс панчохи мені, щоб повернути».
Я не можу все це осягнути отак відразу. Забагато всього осягати доводиться останнім часом. Не для мого курячого мозку. Я — просто служниця, а не мислитель.
Западає темрява. Я запалюю гасову лампу.
«Але як я втомилась від тебе, Стефо, — продовжує Аделя. — Я страшенно втомилась. Все надто заплутано. Я не знаю, хто ти: сестра, служниця, мама, моя наглядачка?»
«Я твоя служниця, Аделю», — покірно кажу я, тримаючи лампу за вушко і стоячи навпроти своєї господині.
Вона обертається до мене спиною і повільно рушає до салону. Я йду слідом за нею, крок у крок.
«Якщо ти служниця, Стефо, — веде вона, — то чому я щоразу думаю, перш ніж сказати щось, щоб тебе не образити? Чому я боюсь того, що ти можеш подумати? Чомусь боюсь тебе принизити?»
Вона розтягується на канапі, а я так і залишаюсь стояти над нею з лампою в руці.
«Якщо ти сестра, то чому ми не робимо все разом? Чому ти завжди висміюєш мене, варто мені бодай натякнути на якусь хатню роботу? Чому, якщо ти сестра, ти завжди підкреслюєш, що я — пані, а ти — моя покірна служниця?»
Вона втомлено зітхає. Її обличчям котяться сльози.
«Петро казав, ми з тобою в цьому не винні. Казав, більшою мірою винен батько. Він покинув нас із тобою одна на одну, і ми знати не знали, що з собою робити».
«Ось і вийшло — моя служниця на мене злиться, бо я закохалась і хочу вийти заміж. І тому цілий місяць годує мене салатою з ріпи, яку я ненавиджу. І я слухняно їм цю ріпу, і навіть боюсь слово проти цього сказати, бо ми з моєю сестрицею виросли разом і бачили сни одна одної».
Вона підводить на мене погляд і каже:
«Я завжди так ревнувала, що батько любить тебе так само, як і мене».
«Але ж він хотів мене спекатись, Аделю! Він ні краплі мене не любив!» — кажу я — і тоді на мене накочує те, чого я так завжди боюся: голова стає тяжкою і гарячою, в очах темніє, а вуха наповнюються густим гудінням. Я хочу будь-що позбутись цього нестерпного перенапруження — інакше мене розірве на клапті, і я роблю різкий рух, стріпую руками, а тоді розумію, що лампа, розбита на друзки, лежить на підлозі, біля столу, а вогонь заволодіває обрусом, лиже підлогу, розростається, наче гігантський метелик, і тріпоче своїми страшними крилами. Він захоплює і ковтає оббиті тканиною меблі, ширму, перекриваючи нам доступ до дверей. Аделя дико кричить, вхопившись за мене руками. Я намагаюсь її заспокоїти, відштовхнути від себе, щоб якось загасити пожежу. Я зриваю з вікна штору і починаю бити нею полум’я, але штора негайно займається — і вогонь уже обпікає мені руки.
Здається, я чую навколо будинку крики, хтось гупає у двері.
«Аделечко, зараз нас порятують. Зараз витягнуть звідси», — кидаюсь до неї я, захлинаючись кашлем, ледве розрізняючи її серед диму.
Але вона не відповідає. Я не розумію: чи вона така шокована, перелякана, чи непритомна — і просто притискаю її до себе, намагаючись кашляти не надто сильно, щоб так нею не теліпати. В Аделі ж буде дитина.
Дитину хреститиме отець Йосиф. Їмость прийде на хрестини в нових панчохах. Петро і Фелікс будуть одягнуті в гарні костюми, які пошиє для них пан Баумель.
Співатимуть полум’яні шестикрилі серафими, вивергаючи любов до Господа зі своїх розпечених гортаней. І чотириликі херувими, з чиїх лев’ячих пащ та орлиних дзьобів литиметься досконала небесна мудрість. І ангели престоли, богоносні, а тому спокійні та вдоволені, теж співатимуть. Стримані й помірковані ангели господьства виводитимуть основну тему мелодії. Ангели сили ковзатимуть на найвищих нотах, упиваючись благодаттю. Ангели влади врівноважуватимуть їх своїм монотонним гудінням, ніби креслячи освячене коло. Архонти розгортатимуть зоряне небо, котитимуть хвилі та хмари, гратимуть вітрами і загортатимуть усе сніговим пухом. Архангели, учителі небесні, розкладатимуть поміж зорями кожен свою планету, ніби ноту на нотному стані, розписуючи людські маршрути. І звичайні ангели з трубами, з золотими чашами, наповненими Божим гнівом, ангели, зовсім схожі на смертних людей, будуть долучатись до хору шарудінням важких крил із великими цупкими пір’їнами.
Ми, херувимів тайно являючи і животворящій Тройці трисвятую піснь співаючи, всяку нині житейську відложім печаль.
А я, як і провіщав шевальє Ернест Торн, даруючи мені паперового кораблика, пливтиму серед океанських хвиль разом із Велвеле. Ми вирушимо з Гамбурга на океанському лайнері «Таорміна», який побудувала корабельна компанія «A. Stephen & Sons», розрахованому на 600 пасажирів третього класу. Все буде дуже пристойно: я займатиму місце у відсіку для дам.
Мій викривлений стовбур попервах болітиме від незвички. Але з часом він навіть дещо вирівняється. Рани загояться.
Крізь ревіння вогню навколо до мене долинає лопотіння маленьких хлоп’ячих ніг.
О, я знаю, хто це. Фелікс, малий цирковий кіт, він видряпався на дах і протиснувся у шпарину, яка веде на горище. Хоч як я його відгодовувала, хоч як напихала його шоколадними ґаляретами — a cutis hyperelastica, синдром Елерса-Данлоса таки дає про себе знати.
Він зліз додолу драбиною, пожежа давно вже вирвалася з салону, значну частину дому зруйновано, але Феліксові вдається
