Фелікс Австрія - Софія Юріївна Андрухович
Ви свідок, Пасторе — я робив для неї все, що міг. Я оточив її благополуччям, Аделя ні в чому не знала нестачі. Можливо, моя провина у тому, що я боявся відкритись перед нею, показати всю глибину й потужність власних почуттів. Надто разюче вона схожа на свою матір. Мабуть, я боявся, що, зробивши це, не втримаюсь сам, боявся, що не зможу протистояти силі течії, що мене засмокче у вир.
Так само іноді мені здається, що з тієї ж причини я боюсь зізнатись собі у своїй вірі. Як може поважний доктор, науковець, професор вірити в наївні байки. Ніколи не зізнаюсь, як гірко я плакав після того, коли вперше побував на Вашому, Пасторе, богослужінні. Або в тому, що молився вголос тієї ночі, коли залишився сам зі своєю осиротілою донечкою. Смішний старигань.
Власне, я залишився не тільки з власною донечкою. Вам відомо, найдорожчий мій Пасторе, що жалюгідним виявом моєї слабкості, мого людського еґоїзму (Ви називаєте це інакше, але я ніколи, ніколи не погоджусь із Вами) став той неосмислений, гарячковий порив, коли я забрав до себе сусідську дівчинку, доньку убогих русинів, які допомагали Терезі по господарству і чия халупа спопеліла вщент, сліду її не залишилось.
У цьому вчинку — щось від жалю до себе. Від розпачу, який виникає з життя людини. Від безнадії. І від заборони зізнатись самому собі у власній вірі.
У кожному разі не втомлюватиму свого найріднішого друга нудними й марудними длубаннями у власному мозку. Марна справа. Мої розмірковування нагадують мені самому нескінченно пережовану коровою жуйку.
Ми багато разів розмовляли з Вами, Пасторе, про ту дівчину, Стефанію Чорненько, яка опинилась у моєму домі і стала його частиною. Не раз ми гаряче сперечались із Вами — і я не бажав визнати Вашої рації. Боявся зізнатись, що зробив помилку. Що хотів здаватися кращим, ніж є насправді, — прагнув переконати в цьому самого себе.
У кожному разі, Пасторе: Ви мали цілковиту рацію. Я помилився і нашкодив. Нашкодив насамперед власній доньці, про чиї інтереси повинен був дбати найдужче. Нашкодив також і тій несвідомій бідолашці, яка миттєво оволоділа мистецтвом бачити все тільки так, як їй зручно.
Я занедбав їх обох, поринувши у свою медичну практику. Залишив на поталу одна одній. І вони — такі різні, з різними долями, з різними походженнями, різними життєвими ролями, м’які й податливі, і геть нерозумні, пустили одна в одну коріння, як у м’який родючий ґрунт. Сплелися стовбурами.
Я боюсь навіть уявити собі всі ті жахливі наслідки, які матиме ця моя слабкість, ця моя боягузлива помилка, прикрита альтруїзмом. Вже надто пізно, щоб виправити завдану шкоду, а моя легенева хвороба успішно добігає кінця, мені залишилось зовсім трохи (вірна Стефанія, як пес, сторожує біля мого смертного ложа — але не тому, що вона милосердна, а тому, що не навчена нічого іншого).
Усе ж я вирішив бодай спробувати щось змінити. І з вдячністю, яку неможливо описати, передати, висловити жодними словами, погоджуюсь на Вашу пропозицію, любий Пасторе, прийняти у себе Стефанію. Ця дівчина працьовита, спритна й невтомна, їй немає рівних у приготуванні їжі та веденні домашнього господарства (рекомендую у першу чергу замовити віденський rostboeuf з цибулею та картоплею — або печену полядвицю! І вже заздрю Вам, Пасторе!). Водночас я впевнений, що Ви допоможете її викривленому стовбурові знайти опору в собі.
Щодо Аделі — здається, я не повідомив Вам, що вона заручилась і я можу бути за неї цілковито спокійний. Її наречений — русин, але такого аристократизму, як у нього, я не зустрічав майже ні в кого у своєму житті.
Найближчим часом, Пасторе, я наберусь відваги і повідомлю Стефанію про своє рішення. Часу в мене зовсім трохи. Тому чекайте на гостей.
Нехай Ваш Господь благословляє Вас, мій дорогий мудрий Пасторе. Я щасливий, що знав Вас. (Хоча й зізнаюсь, що тоді, коли прибув до Солотвина, познайомився з Вами та побував на богослужінні, то подумки кепкував над Вашою дитячістю — але тепер від зворушення мені щемить серце, коли згадую, як ми гуляли буковими лісами, як Ви збирали свій знаменитий гербарій, як на луках ловили метеликів та гусінь.)
Моліться за мою душу (хоч я її і не маю).
Назавжди і щиро Ваш —
Еміль-Карл-Теодор Анґер».
Либонь, у мене вселився демон.
Дочитавши листа (який став геть вологим від мого поту), я опиняюсь поруч зі смертним ложем доктора Анґера. Я відчуваю неприємний запах його хворого тіла, гострий аромат ліків та рідини з хромованих плювальниць. Його шкіра має колір старого прогірклого смальцю. Він лежить горілиць, білки очей червоні від потрісканих капілярів. У його грудях із шумом роздуваються міхи для печі.
Я сиджу поруч. Гірко розчарована, бо разом із рожевим шумовинням він віддав назад весь бульйон, яким я його годувала.
Я думаю, чи варто розповідати докторові, що Петро збирається руйнувати будинок.
Доктор ворушить губами, силкується щось сказати. Я заспокоюю його, прикладаю палець до вуст.
«Спокійно, докторе, не витрачайте сили».
Але він впертий. Слова з неприємним хрипінням і бульканням цідяться з його ослабленої горлянки.
І цього разу я чітко чую кожне. Не хочу чути, але чую. Краще б ніколи він їх не вимовляв.
«Ви з Аделею — як два дерева, які сплелись стовбурами. Подумай про неї, подумай про своє життя. Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделю лишити».
[18.ХІ]
Розділ 22
Рестораційний павільйон у парку Цісаревої Єлизавети, зведений щойно цього літа за планом Кароля Захар’ясевича, — легкий та елегантний. Він гармонійно вписується тут, серед клумб, травників і стежок, ошатно підстрижених дерев та кущів, серед альтанок і лав. Такої пізньої осені парк, щоправда, наповнений якоюсь
