Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

висоту цього собору соборів! — мізинець статуї справді якоїсь величезної довжини, який, проте, здається вам мізинцем нормальної величини. Стільки раз уже критикували описи, хоч вони такі потрібні для історії наших звичаїв, що доведеться вжити тут спосіб римського чичероне. Отже, увійшовши до їдальні, барон не міг утриматись, щоб не дати Естер помацати тканину віконних завіс, задрапованих з королівською розкішшю, підбитих білим муаром і оздоблених басонами, які могли б прикрашати корсаж португальської принцеси. Ця шовкова тканина була куплена в Кантоні; на ній за допомогою властивої китайцям терплячості намальовані були азіатські птахи так досконало, як можна бачити тільки на середньовічних пергаментах або в требнику Карла V — предметі гордощів імператорської віденської бібліотеки.

— Фона коштуфала по тфі тисяші франків за лікоть отному мілортові, який бривіз її з Інтії.

— Дуже добре!.. Чудово!.. Як приємно буде пити тут шампанське! — сказала Естер. — Принаймні, його піна не тектиме по підлозі.

— О! пані, — сказала Європа, — гляньте тільки на килим!..

— Килим малювали тля герсога Дорлоніа, мого труга, і фін ввашав його занатто торогий, отже, я купив його тля фас, бо фі королефа, — сказав Нюсінжен.

Через щасливий випадок малюнок цього килима, що належав одному з ваших найкращих художників, пасував до примхливих китайських завіс. Стіни, розписані Шіннером і Леоном де Лора, являли очам грайливі сцени, відтінювані різьбленим ебеном, купленим на вагу золота у дю Соммерара[80]; воно утворювало панно, на якому скромно виблискувала проста золота сітка. Тепер ви можете уявити собі все інше.

— Це добре, що ви мене сюди привели, — сказала Естер, — мені треба буде щонайменше тиждень звикати до мого будинку, щоб не здаватись вискочнем...

— Мого бутинку! — радісно повторював барон. — Скашіть, фі бриймаете?

— Та звичайно ж так, тисячу раз так, дурна тварино, — сказала вона, посміхаючись.

— Тосить пуло б “тфарини”...

— Дурна — це для пестощів, — відповіла вона, дивлячись на нього.

Бідолашний хижак взяв руку Естер і поклав її собі на серце: він був достатньо твариною, щоб відчувати, але надто дурним, щоб знайти хоч слово.

— Тивіться, як фоно б’єтьзя... са отне маленьке пестливе слово, — сказав він.

І він повів свою богиню (“погиню”) у спальню.

— О, пані, — сказала Ежені, — ні, я не можу тут залишатись! Надто вже кортить лягти в це ліжко.

— Ну, — сказала Естер, — я хочу зробити щасливим чарівника, що робить такі чудеса. Слухай, мій товстий слонику, після обіду ми з тобою поїдемо в театр. Мені раптом дуже захотілося в театр.

Минуло саме п’ять років, як Естер востаннє була в театрі. Весь Париж ішов тепер до театру Порт-Сен-Мартен на одну з тих п’єс, яким талант акторів надає виразу жахливої реальності — “Річард Дарлінгтон”[81]. Як усі щирі натури, Естер так само полюбляла переживати здригання жаху, як і віддаватись сльозам зворушення.

— Ми поїдемо подивитись на Фредеріка Леметра, — сказала вона, — я обожнюю цього актора!

— Це дикий трама, — зауважив Нюсінжен, збентежений там, що треба буде показатись прилюдно.

Барон послав свого слугу взяти одну з двох літерних лож бельєтажу. Ось іще одна паризька риса! Коли успіх на глиняних ногах переповнює залу, завжди, проте, можна дістати літерну ложу за десять хвилин до підняття завіси; директори залишають її за собою, коли не трапиться, що її візьме яка-небудь пристрасть, на зразок Нюсінженівської. Ця ложа, так само як і делікатеси від Шеве, — податок, що його стягають з примх паризького Олімпу.

Про сервізи нема чого й казати. Нюсінжен нагромадив аж три сервізи: малий сервіз, середній і великий. Великий десертний сервіз був весь — тарілки й блюда — з карбованого позолоченого срібла. Щоб стіл не здавався заваленим коштовними золотими й срібними предметами, банкір додав до цих сервізів фарфор найчарівнішої крихкості, на зразок саксонського, який коштував дорожче за срібний сервіз. Щодо столової білизни, то саксонські, англійські, фландрські і французькі скатертини змагались досконалістю своїх витканих квітів.

За обідом настала черга барона дивуватись, куштуючи страви Азії.

— Росумію, — сказав він — чому фі її насфали Асією: це асіатська кухня.

— Ах, я починаю вірити, що він мене кохає, — сказала Естер Європі, — він сказав щось подібне до гострого слівця!

— Нафіть кілька слів! — зауважив він.

— Та він іще більше Тюркаре, ніж кажуть, — скрикнула реготлива куртизанка при цій відповіді, гідній уславленої наївності банкіра.

Страви були заправлені прянощами з розрахунком викликати в барона розлад шлунку, щоб він рано пішов додому; отже, це була єдина втіха, яку він отримав від першого побачення з Естер. На виставі він був змушений випити безліч склянок води з цукром, залишаючи Естер саму під час антрактів. Через збіг обставин, скоріш передбачений, ніж випадковий, на виставі були Туллія, Марієтта і пані Валь-Нобль. “Річард Дарлінгтон” мав той шалений і, треба визнати, заслужений успіх, який можна бачити тільки в Парижі. Дивлячись на цю драму, всі чоловіки розуміли, що можна викинути у вікно свою законну дружину, а всі жінки втішались, бачивши себе несправедливо пригніченими. Жінки казали: “Це вже занадто! Нами тільки нехтують, але це трапляється часто...”

Тим часом така красуня, як Естер, і в такому вбранні, не могла “блищати” безкарно в літерній ложі театру Порт-Сен-Мартен. Отже, вже під час другої дії в ложі танцюристок зчинилось щось подібне до революції, викликаної тим, що прекрасну незнайомку ототожнювали з Торпіль.

— Ого! Звідки ж вона взялась? — сказала Марієтта до пані Валь-Нобль, — я думала, що вона втопилась.

— Та чи це вона! Мені здається, що вона в тридцять сім раз молодша й гарніша, ніж шість років тому.

— Може вона зберігалась, як пані д’Еспар і пані Зайончек, у льоду, — сказав граф де Брамбур, що привів усіх трьох жінок на виставу в ложу бенуар. — Чи це не той “щур”, якого ви мені хотіли прислати, щоб підчепити мого дядю? — спитав він, звертаючись до Туллії.

— Саме так,