По той бік мосту - Мері Лоусон

переживати ще одну смерть, але теж намарне; преподобного Марча викликали одним із перших. Артур бачив її через кілька днів після вбивства. Минуло два тижні, відколи вони переїхали, але він тоді бачив її мало, або ж принаймні не так близько, щоб поговорити. Ранками вони з Дітером/Бернаром приходили десь о пів на сьому, і хоч її батько вже був на ногах й іноді підходив привітатися, і хоч трактор не міг не будити Лору, вона так рано з дому не виходила. Коли Артур підходив до будинку ввечері, вони з батьком зазвичай сиділи за столом і їли. Іноді він бачив, як вона проходила повз кухонне вікно, але на цьому все. Спочатку він цьому радів – він боявся говорити до неї майже так само сильно, як і в той день, коли вперше її побачив. Але згодом став думати, що вона його уникає. Може, соромиться, що розплакалася перед ним, і більше ніколи не захоче його бачити. Або ж річ куди простіша – може, вона саме збагнула, що він лише кремезний тупий фермер, не вартий навіть одного слова.

Але того ранку, через два дні після вбивства військовополоненого, він затримався на фермі довше, ніж завжди. У нього закінчилися гвіздки (в усіх закінчилися гвіздки, здавалося, що уряд вилучив усі без винятку гвіздки в країні), і йому спало на думку, що вони можуть бути в сараї Отто. Так і було, ціла повна велика банка для консервування. Тріумфально вийшовши з сараю з банкою під пахвою, він побачив Лору в кухонному вікні. Вона теж його побачила, підняла руку, несміливо махаючи, а тоді зникла. Відчинилися кухонні двері й вона вийшла на веранду. Артур попрямував до неї через подвір’я, відчуваючи, як у роті сохне язик.

– Я бачила, що сарай відчинено, – сказала вона, коли він підійшов, – і на якусь мить подумала… ну, знаєш… хто там. А тоді побачила, що це ти.

Вона була вбрана в сукню з короткими рукавами, сіро-синю з білим комірцем. Її коси були розпущені й спадали по плечах, ноги – босі. Бліді, худенькі, абсолютно ідеальні.

– Ой, – сказав Артур. – Так. Перепрошую. То був я. Шукав дещо. Мав би тобі сказати, що збираюся туди піти.

– Та це дурниця.

Вона й далі мала нещасний вигляд, подумав він, але куди кращий, ніж тоді, коли бачив її останнього разу. І була вродливою. Такою вродливою. Наче її краса залишалася прихованою під темною вагою горя, а тепер почала показуватися.

Вони мовчали. Артур намагався придумати, що ще сказати.

– Ось, знайшов, – врешті мовив він знічено, вказавши на банку з гвіздками.

Вона трохи схилилася вперед.

– Це гвіздки?

– Ага. Пощастило, бо їх мало. Ну, в світі взагалі може й багато, але тут у нас їх більше ніде не знайдеш. Буквально ніде.

Він різко змовк. Що за маячню він верзе? Їй байдуже до гвіздків, вона вважатиме його за божевільного.

Але вона кивнула.

– Як і всього іншого. Дефіцит.

– Ага, – сказав він вдячно.

Він відвів очі. Трактор зник за групкою дерев, а тоді знову з’явився з іншого боку.

– Ну, – почав був Артур, але в ту ж саму мить вона сказала:

– Як думаєш, він там у безпеці? Сам-один.

– Засвітла наче так, – відповів він, хоч і досі не змирився з цією ситуацією. – Однак на ніч я їх забираю в дім. – Це прозвучало так, наче він казав про худобу. – Ну, Дітера й Бернара. Тепер вони сплять у будинку.

– Так, – сказала вона. – Добре. – А тоді додала: – А як звати того, що приходить сюди? Дітер? Чи Бернар?

– Хтозна, – відказав Артур. – Я так і не розібрався, хто з них хто. – Він присоромлено їй усміхнувся, й вона всміхнулася у відповідь.

– Вони хороші. І той, і другий. По них видно.

Він кивнув. Вони стояли й слухали, як вдалині гуркотить трактор. Німецький хлопець за кермом, як у передвоєнні часи.

– Зазвичай тут дійсно спокійно, – сказав він, боячись, що вона вважатиме Струан місцем, де за нормальних часів бродять шаленці й убивці. – Раніше вбивств тут не бувало. Бійки і все таке, але не справжнє вбивство. З того, що я знаю.

– Так, – відповіла вона. – Це все війна. Люди божеволіють через війну.

– Ага.

Знову мовчання. Він глянув на поля й прокашлявся.

– Ну, мені вже час іти.

Вона сказала швидко:

– Дякую тобі за… за тоді. Я не подякувала тобі як слід. Мені шкода, що я… засмутилася.

Вона запаленіла, й у нього загупало серце. Але в неї за спиною щось заворушилося, ширма відсунулася й вийшов її батько.

– Доброго ранку, Артуре, – сказав він, усміхнувся й енергійно потер долоні. – Ти, як завжди, на ногах із самого рання. Нам, містянам, має бути соромно.

– Доброго. – Артур відчув, як паленіє. А що як преподобному Марчу не подобалося, що він розмовляв з його донькою? Наразі в нього досить приязний вигляд, але що як він усе неправильно зрозуміє? А що, як він усе правильно зрозуміє? Зляканий, він показав на банку з гвіздками, наче вони були доказом його добрих намірів. – Ось, знайшов у сараї.

– Гвіздки, – сказав преподобний Марч. – Сподіваюся, ти не збираєшся продавати їх на чорному ринку, Артуре. – Він усміхнувся. А тоді побачив доньчині ноги й нахмурився. – Лоро, піди взуйся. – Його слова були лагідні, але було видно, що йому неприємно, наче, на його думку, вона не була повністю вбрана.

– Це ж просто ноги, тату, – сказала Лора трохи роздратованим тоном.

– Усе одно, – відповів преподобний Марч.

Вона зітхнула.

– Що ж, – звернулася вона до Артура. – Бувай.

– Ага, – Артур переступив із ноги на ногу. – Бувай.

Вони з Лориним батьком залишилися наодинці, не маючи що сказати. Старий усміхнувся й енергійно потер долоні, наче демонструючи доброзичливість. Артур усміхнувся у відповідь і потрусив банкою.

Коли він рубав дрова того вечора, йому спало на думку, що у преподобного Марча просто не може скластися ані правильне, ані неправильне враження щодо його почуттів до Лори. Напевно, в преподобного щодо цього немає зовсім ніяких страхів, бо сама ця ідея така абсурдна, що ніколи не з’явилася б у його голові.

Але це нічого не змінювало – те, що ця ідея була абсурдна. Однаково Лора заповнила собою все його життя. Він думав про неї, доячи корів. Скручуючи дроти. Збираючи кукурудзу, молотячи овес, лагодячи паркан. Вона була з ним кожну хвилину дня.

*

Скільки він тривав, той ідеальний, золотий час, коли він просто й невигадливо любив її без усяких страхів? Два тижні? Щонайбільше три. Три тижні любовного забуття, літання в повітрі.