Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » По той бік мосту - Мері Лоусон

По той бік мосту - Мері Лоусон

Читаємо онлайн По той бік мосту - Мері Лоусон
досі був за кордоном із солдатами, а тим часом його заміняла ціла низка священиків, які вернулися з пенсії і знову почали працювати, а тоді виявили, що суворе життя на Півночі – це для них занадто, й повернулися додому. Але преподобний Марч був із Норс-Бею, тож, вирішили струанці, має знати, на що підписався.

Він був у літах, мало не сімдесятирічний, на вигляд суворий (але в душі добрий, всі з цим погоджувалися), сивий і трохи сутулий. Він нещодавно овдовів – його дружина померла від грипу – і був радий переїхати до Струана заради доньки, сподіваючись, що нове середовище допоможе їй пережити втрату. Доньку звали Лорою. Їй було сімнадцять чи вісімнадцять – дуже юна як на дитину такого немолодого чоловіка. У першу ж неділю після прибуття вона була в церкві, сиділа сама на лавці спереду. Перед початком служби батько представив її, стоячи за кафедрою, вона підвелася, обернулася й усміхнулася прихожанам. Артур побачив її і закохався так сильно, що йому ще тиждень боліло серце.

Не могло бути, щоб її врода викликала в ньому цей шквал почуттів, бо того дня вона вродливою не здавалась. Її очі були червоні, лице бліде, а усмішка, яку вона подарувала прихожанам, – тривожна й нещасна.

– Бідолашечка, – сказала Артурова мати дорогою додому. – Минуло лише кілька місяців, відколи померла її мама. Напевно, ще рано було примушувати її переїхати.

Артур не слухав. Він був зайнятий тим, що намагався вгамувати вихор у душі. Він почувався так, наче щось величезне його схопило, з десяток разів крутнуло догори дриґом, а тоді кинуло головою об землю.

– Вони житимуть у лікаря та місіс Крістоферсонів, доки будинок не буде готовий, – сказала мати. – Шкода, що вони не могли переселитися відразу по прибутті, але їм треба було дочекатися дозволу від Ґерті та Отто, а їхній лист надійшов аж у четвер.

Вона знову почала цікавитися різними речами і розмовляла, майже як раніше. Якби помітив це, Артур відчув би полегшення.

Вона торохтіла й далі.

– Але Ґерті рада, що будинок більше не стоятиме порожній, і, звісно, гроші з оренди їм теж не завадять. І так вони матимуть більше часу вирішити, повертатися чи ні. Розумієш, уся річ у Ґерті. Вона й продати будинок не наважується, й повернутися туди не може. Вони й далі живуть у її сестри в Ошаві. Хай там як, я сказала їй, що ми складемо всі меблі в тій великій кімнаті вглибині будинку. Преподобний Марч приїхав зі своїми, я не знаю чому. Я сказала, що ти організуєш хлопців, Артуре. Щоб перенести меблі. А ще було б добре, якби ви могли дати лад у дворі, щоб там було чисто й акуратно, коли вони переїдуть. Артуре? Ти слухаєш?

– Що?

– Я сказала, що було б добре, якби ви з хлопцями дали лад у дворі, перш ніж Марчі переїдуть. Щоб там було гарно. А тоді допомогли перенести речі. Наразі все складено в гаражі в лікаря Крістоферсона, їх привезли великим ваговозом минулого тижня. У вас буде час взятися до двору завтра? У тебе чи в котрогось із хлопців.

– Який двір?

– Святий Боже, Артуре! Преподобний і Лора – яке гарне ім’я, правда? Вони переїжджають у будинок Отто й Ґерті, принаймні тимчасово. Якщо їм тут сподобається, може, залишаться й назовсім. Можливо, якщо Ґерті й Отто вирішать не повертатися, Марчі куплять їхній будинок. Це було б зручно для всіх, хіба ні? Хай там як, вони хочуть переїхати якомога швидше.

Вони переїжджають у будинок Лунців? Та дівчина стане його сусідкою? Артур був ошелешений. Він ходив на ферму Лунців щонайменше двічі на день, подивитися, як ідуть справи в Дітера/Бернара. Він бачитиме її щодня. Щодня! Він не знав, радіти чи засмутитися. Вона побачить, який він дурний і що він ніколи не знає, що сказати.

А щоб допомогти їй та її батькові переїхати, можливо, знадобляться години. Він не мав певності, чи витримає кілька годин у її товаристві.

Коли до цього дійшло, сама Лора мала такий вигляд, наче може не витримати.

– Осюди, напевно, – скерував преподобний Марч. – Під кутом, якщо розумієш, про що я, Артуре. Лицем до каміна, але не зовсім навпроти. Як тобі, Лоро?

– Добре, – сказала Лора. – Добре.

Артур тримав велике крісло з високою спинкою поперед себе, наче щит. Йому доводилося визирати з-за нього, наче дитині, що боїться монстрів, щоб побачити, куди вказує преподобний Марч. Він обачно опустив крісло.

– Чудесно, – кивнув преподобний Марч. – Ідеально. Ти згодна, Лоро?

– Так, – сказала Лора, – так, гарно.

Артур заносив їхні речі самотужки. Він послав Дітера й Бернара привезти ваговозом ще меблів із лікаревого гаража. На якусь мить він стривожився, дивлячись, як машина віддаляється дорогою – двом військовополоненим надано ідеальну можливість утекти: якби про це дізнався охоронець табору, його вхопив би грець. Але за півгодини вони повернулися. Втікати їм просто не хотілося.

Вони вже тричі так їздили, забираючи з гаража меблі й вивантажуючи їх на подвір’ї – стільці, ліжка, лампи, канапу, обідній стіл, комод, буфет, сервант – усе стояло ніжками в пиляці.

Артур заніс у будинок усе, що міг подужати сам. Преподобний Марч хотів допомогти, але Артурова мати йому заборонила. «Боже, отче, ні в якому разі! І ти, Лоро! Боже, ні! Хай Артур заносить! А ви просто вирішуйте, що куди поставити». Вона метушилася, поліруючи меблі, протираючи те, що було цілком чисте. І перепрошуючи, що Джейк не прийшов допомагати. «Він хотів, – сказала вона, – але… але пообіцяв допомогти сьогодні своєму другові». (Джейк сказав: «Ну, я не можу. Я зайнятий».) «Він трохи старший за тебе, Лоро. Але з ним стався нещасливий випадок і він пропустив рік у школі, тож, напевно, у вересні ви ходитимете в один клас».

Артур заніс маленький пристінний столик. Більшість меблів були великі й важкі, зроблені з розкішного, темного дерева, яке він не впізнав, але боявся, що воно дороге. Він тривожився, що щось пошкодить. Він дав хлопцям стос старих ковдр, щоб ті загортали меблі при вивантажуванні, й заносив кожну річ обачно, акуратно протискаючись у двері.

Преподобний Марч хотів облаштувати спочатку перший поверх, що Артурові здалося неправильним – хіба не краще почати з місця для сну? – але він про це не сказав. Він старався впоратися з усім якомога швидше, як заради Лори, так і заради самого себе. На той час він уже збагнув, у якому вона перебувала стані.

Йому знадобився час, щоб це помітити. Спочатку йому паморочилося в голові, бо він не

Відгуки про книгу По той бік мосту - Мері Лоусон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: