По той бік мосту - Мері Лоусон
Коли Лора з батьком під’їхали на своїй старій машині, він стояв на подвір’ї. Лора надягнула бриля з широкими крисами, що затіняв її обличчя, тож, можливо, він однаково не побачив би, яка вона на вигляд, але він боявся на неї дивитися, думаючи, що вона помітить його збентеження. Він пробурмотів привітання до неї та до батька і заніс їхні речі в дім. Його мама сказала: «Ох, бідолашне дитя», повторила це кілька разів собі під ніс, але вона говорила це весь тиждень, тож він не надав цьому ніякого значення.
Він відчував її присутність, от у чому полягала проблема. Так, наче вона щось випромінювала, наче була оточена світлом, призначеним у всьому світі тільки для нього. А ще, що гірше, це відчування її присутності вплинуло на нього дивним чином. Він почувався таким сором’язливим, що заледве міг ходити по прямій. Його жахала думка, що він перечепиться об свої ж ноги. Або впустить щось цінне. Або впаде зі сходів.
Аж тут, десь у середині ранку, він раптом помітив, що вона погоджувалася на все. Абсолютно на все, без винятку.
– О, – сказав преподобний Марч. – Письмовий стіл. Чудово. Лоро, як думаєш, куди його поставити? До отієї стіни?
– Так, – відповіла Лора. – Так, буде гарно.
– Може, пересунь крісло, Артуре? Трохи праворуч. Досить! Прекрасно, правда?
– Так, так.
– Лоро, серденько, – Артурова матір раптом з’явилася у дверях, – мені розпакувати посуд?
– Ох, так. Так, дякую, місіс Данн.
– Давай я поставлю все туди, куди поміститься, просто щоб на кухні було більше місця. А ти потім сама переставиш.
– Дякую, так. Спасибі, місіс Данн.
Зауваживши це, він став помічати й інші речі, а тоді крадькома зиркнув на неї скоса. На той момент вони вже дійшли до вітальні. Лунци ніколи не користувалися вітальнею. Артур проходив повз двері мільйон разів, але не міг пригадати, щоб коли-небудь заходив усередину. Лора стояла поруч батька посеред кімнати. Увійшовши, вона зняла бриля, тож тепер він чітко бачив її обличчя, і його вразив її вигляд. Вона була надзвичайно бліда, її шкіра – набрякла, синювато-біла, очі страшенно опухлі, повіки блискучі й червоні. Вона мала такий вигляд, наче з неї здерли шкуру, наче було видно, що в неї всередині, – неприкриту живу плоть. Він побачив, що їй байдуже, куди що заносять і де краще поставити – тут чи там. Побачив, що не варто було перейматися тим, що вона про нього подумає. Вона про нього не думала. Вона заледве його помічала.
Після цього він перестав хвилюватися за себе. Просто заносив речі й ставив їх якомога швидше. Йому здавалося, що її тримає вкупі одна ниточка, й хотів закінчити свою роботу, перш ніж та лусне.
Хлопці повернулися з останньою партією меблів, і вони втрьох закінчили заносити речі для першого поверху. А тоді всі пішли нагору, взятися до спалень. Меблів для них було небагато – лише два ліжка, два комоди й кілька валіз із одягом та постільною білизною.
– Ти вже вибрала собі кімнату, правда, Лоро? – запитав її батько.
Вони стояли на сходах, Артур із кимось з хлопців тримали металевий каркас для ліжка. Артур старався викинути з голови думки про Карла. Тривога, пов’язана з Лорою, витіснила Карла з його голови, доки вони працювали внизу, але тепер він повернувся.
– Так, – відповіла Лора.
– Тоді просто покажи Артурові, де тобі поставити ліжко, – сказав її батько. – О, чудово. Ось і мій комод. – Він зник в іншій спальні.
– Сюди, – вказала Лора, і ще за секунду до того, як вона заговорила, Артур уже знав, яку кімнату вона вибрала.
Лора увійшла й роззиралася, звуки її кроків відлунювали від голої дерев’яної підлоги. Артур стояв на сходах, тримаючи свій край каркаса, подумки питаючи себе, чи може попросити її вибрати іншу кімнату. Знаючи, що не може.
– Напевно, біля цієї стіни, – сказала Лора, зникаючи за дверима.
Артур облизав губи. Він нічого не міг вдіяти. Кивнув Дітерові/Бернару, й той повернув каркас набік і проніс у двері. Певна річ, роги зникли. Від їхньої присутності не лишилося нічого, крім дірочок від гвіздків на зроблених із планок дерев’яних стінах.
– Напевно, отуди, – сказала Лора. – Під стіну.
Вони поставили ліжко, куди вона вказала. Артур повільно випростався. Тіл не було, от що погіршувало ситуацію. Як і похоронів. Тільки панахиди. А це означало, що можна було, принаймні якийсь час, вдавати, що Карл та інші й досі просто «там, за морем». Насправді не мертві, просто відсутні. А тепер те, що він поставив чуже ліжко точнісінько туди, де стояло Карлове, зробило це реальним. Він, Артур Данн, лишився вдома, в безпеці й комфорті, врятований своїми клятими ступнями, які його ніколи в житті не непокоїли. А Карл та інші хлопці, з якими він виріс, з якими сидів в одному класі в тій чортовій школі рік за роком – усі, крім кількох, що лежали з відстріляними кінцівками в лікарнях десь за морем, – усі загинули. Ставлячи це ліжко, підсуваючи його до тієї жахливої, порожньої стіни, він почувався так, наче зраджував їх. Можливо, це було безглуздо, але він почувався саме так.
Лора щось казала. Він опанував себе.
– Перепрошую? – перепитав він. Він забув на неї не дивитися, і її вигляд шокував його наново.
– Ти добре їх знав? Тих людей, що тут жили.
Відповів він не відразу – довелося прокашлятися, але за якусь мить сказав:
– Так. Досить добре.
– Вони мали трьох синів, як хтось мені сказав. І вони всі загинули.
– Ага.
– Вони були… вони були твоїми друзями?
Він кивнув.
– Особливо наймолодший, Карл. Ми дружили.
Може, саме через цю останню деталь, на додачу до всього іншого, або, може, вона надто втомилася стримуватися, але якось раптово вона заплакала, тихо, й далі дивлячись на нього, навіть не відвертаючи голови. Позаду нього щось заворушилося – Дітер/Бернар тікав із корабля, поспішаючи вийти з кімнати. Артур
