По той бік мосту - Мері Лоусон

Або ж під час епідемії кору. Тепер у Струані кілька дітей дуже хворі. Ієн приглядав за Джулі й Марчем, але поки що їм обом вдалося не заразитися.

– Обслуговувати туристів – хіба це життя? – сказав Джейк.

Він встав з пенька, підійшов до Едварда й присів поруч нього. Сліпень сів Едвардові на плече, й Джейк ударив його мухобійкою. Едвард озирнувся й глянув на нього недобрим оком.

– Але ж не тільки туристів, – запротестував Ієн. Раптом йому здалося важливим, щоб Струан і далі існував. Хай він не хоче тут жити, але точно хоче, щоб місто тут було. – Є й інші речі. Як-от людям завжди потрібна буде деревина, а значить їм завжди будуть потрібні тартаки, а якщо маєш тартак, потрібні люди, що на ньому працюватимуть, тож потрібне й місто.

– Чомусь я не уявляю тебе за роботою на тартаку, – сказав Джейк. Він знову сів на пеньок. – А щодо твого батька, він надто вмілий лікар, щоб нидіти тут. Йому варто поїхати кудись на південь. Там він зароблятиме в три чи чотири рази більше, працюючи на півставки.

Час від часу Ієн і сам так думав, але тепер, коли цю ідею озвучив Джейк, він не погоджувався. Його батько не буде щасливий у якомусь південному місті, хай скільки йому платитимуть.

– Напевно, йому просто тут подобається, – сказав він.

– Ну, може бути, – відповів Джейк. – Але це таке марнотратство, хіба ні? Людині з таким потенціалом лікувати чиєсь хворе горло.

Ієн зосередився на тому, щоб вичісувати місце в Роберта на плечі, де зазвичай тре хомут. Він знав, що Джейк говорив це як комплімент, але його зачепило, що батькову роботу розглядають у такому світлі. Бути єдиним лікарем у такому величезному краї, чергуючи двадцять чотири години на день, триста шістдесят п’ять днів на рік, даючи раду з кожною невідкладною справою, при тому що до найближчої лікарні не одна година дороги, – хто назве це простою роботою? Для неї треба точно не менше кваліфікації, ніж для роботи у великому місті, в лікарні, повній складного обладнання. Його батько важливий для місцевих мешканців, він відіграє велику роль у їхньому житті. Хіба вони не заслуговують на хорошого лікаря? Що більше Ієн про це думав, то більше його це засмучувало.

Але Джейк, напевно, відчув, про що він думав, бо раптом усміхнувся й сказав:

– Не зрозумій мене хибно, я вважаю твого батька вартим захоплення – так присвячувати своє життя цим людям. Він дуже їм допомагає, я це знаю. Просто я упереджений. Я завжди думав, що якби Бог хотів, щоб ми жили на Півночі, то не дав би нам мізків дістатися далі на Південь.

*

Вечорами Ієн та Піт ходили рибалити, як завжди. Іноді вони розвідували, випробовували затоки вздовж західного узбережжя озера, але це не була серйозна риболовля, це щоб знайти хороші місця, куди повезти туристів. У Піта було насичене літо. На початку сезону один юрист із Нью-Йорка, що регулярно наймав Пітового дідуся за мисливського гіда, запитав старого, чи той повезе його з кількома друзями ловити щуку. Дід відправив їх до Піта, й тепер того рекомендували й на нього був високий попит. Власне, такий високий, що він мав передавати замовлення своїм друзям із резервації, інакше не мав би часу рибалити для свого власного задоволення.

Туристи платили добрі гроші, що, звісно, було чудово, але, за Пітовими словами, він був радий їх виручити головно через те, що міг контролювати, де вони рибалять. Він хотів тримати їх подалі від Безнадійного острівця. Безнадійний був територією того фантомного маскінонга, й Піт не хотів, щоб його зловив хтось інший.

Він і досі полював на ту рибину. Вони не бачили ознак її існування вже понад два роки, але він був переконаний, що вона там. Ієн починав щодо цього сумніватися. Вони вдвох прочесали кожен дюйм Безнадійного – кожне болотисте річище, кожен клаптик суші, кожен риф – і пройшли уздовж берега по кілька миль в обидва боки, а не знайшли від нього й сліду. За той час Піт зловив кілька дуже великих щук, але наполягав, що жодна з них не була тією рибиною, яка тоді мало не висмикнула його з човна.

– Звідки ти знаєш? – питав його Ієн не один раз, мостячись на банці навпочіпки, з колінами біля вух, намагаючись не потрапити в зуби двадцятифунтового монстра, що бився на дні човна. – Звідки ти знаєш, що це не вона?!

– Ця замала.

– Замала! Та в тебе дах поїхав!

Піт теж сидів на банці. Він пробував угамувати щуку одним веслом, але вона вибила його у нього з рук, тож тепер він бив рибину другим. По всьому човну розліталися бризки води й крові.

– Це просто щука, чувак. Це не маскінонг. Вона не могла висмикнути мене з човна.

– Запросто! – вигукнув Ієн. – Ти й так втратив рівновагу!

– Я сидів! Як можна сидячи втратити рівновагу?

– Ця рибина – плід твоєї уяви! – сказав Ієн. – Вона заполонила твою голову!

– Вона десь там, чувак. Вона десь там, у воді. Я її відчуваю.

Власне, самому Ієнові було байдуже, де, як чи чому вони рибалили. Він любив риболовлю, хоч і ловив самі коряги й окунів. Щось таке було в близькості води, її срібній, повсякчас рухливій поверхні, яка приховувала одному лиш Богові відомо яку боротьбу не на життя, а на смерть, у довгих періодах спокою, що деколи переривалися вибухами дикого захвату. Під час цих довгих періодів можна було подумати або – навіть краще – не думати взагалі. Однак останнім часом йому доводилося докладати зусиль, щоб приструнювати свої думки. Завжди одні й ті самі: про своє майбутнє, про те, що він робитиме в житті. Власна нерішучість зводила його з розуму.

Йому хотілося в цьому бути більше схожим на Джейка. Хай які інші почуття він мав, Джейк насправді керувався життєвою філософією, гідною захвату. Він підсумовував її двома словами: «Не переймайся». Він жив екстраординарним життям, на Ієнів погляд. Поїхав з дому спонтанно й без нічого – не маючи ні грошей, ні планів, ні атестата – нічого з того, що називають необхідним. Спочатку бурлакував, вигрошившись, наймався на роботу, а тоді, заробивши достатньо, щоб їхати далі, кидав. Він збирав персики в Каліфорнії, здавав карти гравцям у блекджек у Новому