Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Міни! — кричали чорні хрипкі прямокутники, що їх люди носили на куртках. Усі кинулися ховатись.

Друг потяг Цезаря в укриття. Це був підвал, де зазвичай спали люди і де під час обстрілу вони ховали собак. Будинок тремтів, наче його лихоманило від страшної невиліковної хвороби.

— Це б'ють по нас! — сказав вожак людської зграї. Але, мабуть, слова були зайвими. Усі й так розуміли, що відбувається. Дзвеніли останні вцілілі шибки. Зверху долинали крики та лайка. Несамовито й безглуздо тріщав кулемет. «От сволота», — майже беззлобно кинув чоловік у чорній фесці. Волохатий пес нишпорив підвалом, між ліжками, складеною зброєю та каністрами з водою. Не звертаючи уваги на стривожених людей, він крутився в них під ногами у пошуках чогось важливішого, ніж їжа і можливість сховатися в безпечному місці.

— Цезарю, ти куди? — крикнув його друг, коли пес, так і не знайшовши того, що шукав, побіг нагору, до виходу, і вискочив на подвір’я.

«Ти куди?» — кричав могутній і мудрий друг, так і не зумівши зрозуміти, що Цезар кинувся на пошуки Мухи, якої не було в підвалі.

Важкі міни верескливо свистіли. Легші підлітали ледь чутно. Вони лягали на домівки та вулицю. Грудки бурої землі шугали вгору стовпом. Повітря гуркотіло й пахло металом. Цезар шукав Муху, не звертаючи уваги на залізяки, і тільки гарчав, повертаючи пащу з гострими іклами в бік димних воронок. Чоловік вискочив надвір.

— Цезарю, до мене!

Але пес його вже не чув. Поряд з ним розірвалася сталева міна, відкинувши собаку назад і обсипавши його металом. Цезар замовк миттєво. Його шерсть майже злилася з бурим кольором землі перед будинком.

— Цезарю! — сильно, як звір, гарчав чоловік у чорній фесці. Міни продовжували падати, але нерухомий пес уже не звертав на них уваги.

Командир загону добровольців, дізнавшись про новину, наказав своїм бійцям поховати сміливого пса з офіцерськими почестями.

— Він разом із групою виходив на завдання. Він відзначився під час пошуку снайпера. Отже, він гідний нагороди, — так вирішив офіцер.

— Він немов зубами хотів зловити ці міни наших ворогів! Він захищав селище разом з нами, як міг. Адже кажуть: не можеш стріляти — то гризи ворога зубами. Правильно, друзі? — виголосив промову над могилою героїчного пса його друг, боєць у чорній шапочці на голові. І п’ятеро автоматників піднесли свою зброю, щоб зробити залп. Потрійний. Саме так військові прощаються з військовим.

Будинок, у якому під обстрілом ховалися добровольці, довелося покинути. Від влучення снарядів його дах розвалився, і солдати вирішили знайти зручніше місце для ночівлі. Чоловік у чорній фесці іноді навідувався сюди, щоб забрати всілякі побутові дрібниці, вцілілі після обстрілів. Миски, похідні газові пальники, консерви.

В один із таких візитів він почув, що, крім нього, у руїнах є ще хтось. До нього долинали писк і тихе гарчання. Він пішов на цей звук, про всяк випадок пересмикнувши затвор автомата. Але, зайшовши в центральну кімнату, над якою через дірку в стелі проглядало дощове похмуре небо, тут же відставив зброю і засміявся. Скоріше здивовано, ніж радісно.

На смугастому матраці лежала чорна вівчарка й уважно дивилася на нього, нашорошивши смішні вуха-локатори. А поруч, біля її теплого живота, повискуючи в боротьбі за мамине молоко, повзали й штовхалися семеро круглобоких цуценят.

Варан і Есквайр сиділи на даху напівзруйнованого будинку і дивилися на укріпрайон супротивника крізь вічко тепловізора, передаючи один одному дорогоцінний прилад. Уже кілька днів з того боку не стріляли, і бійці з подивом вслухалися в тишу, очікуючи на підступ. Але водночас тиша розслабляла й спокушала можливістю поговорити на невійськові теми. Як кажуть, почесати язики. Варан відірвався від вічка:

— А знаєш, Есквайре, я з подивом виявив, що український прапор спочатку виглядав трохи інакше. Є навіть фото початку минулого століття, де жовтий угорі, а синій унизу. Дехто каже, що саме тому в нас зараз багато негараздів. Це ж містика символів! Варто перевернути прапор, і ми зразу здобудемо успіх. І все стане на свої місця!

Есквайр, спершись долонею на станок автоматичного гранатомета, подумав кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Може, так і є. Але тисячі хлопців проливали кров саме за цей прапор. За ці неправильно розташовані прямокутники. За золотий унизу і синій зверху. За поля і за небеса. І навіть якщо ти маєш рацію, друже, навіть якщо колись усе було по-твоєму, то зараз усе інакше. Вони вже освятили цей прапор своїм життям. І смертю. Все змінюється, друже Варане, все постійно змінюється.

Вечір навалювався повільно й неминуче. Він дихав тривогою, але її відганяв дзвінкий гавкіт цуценят удалині, степовий вітер підхоплював його і відносив геть від цього місця. Туди, де не дають заснути хіба що солов'їні рулади і тріскіт цикад під вогняними трасерами зорь, що зриваються і здійснюють будь-які бажання.