Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

— А люди там є?

—  Є.

— Тоді хай підвойські скачуть наперед і скликають люд.

Сам князь тим часом повів своїх людей на рівноділ коло нижнього селища, сподіваючись, що люд вийде йому назустріч.

Однак марно гасали підвойські, гучно покрикуючи коло міцних зачинених воріт, щоб люд виходив на повітання великого князя. Нижнє селище мовби вимерло, і коли б не дим, що стелився від дворів, сягаючи рівнодолів, де купчилися чужі вершники, то можна було б мати ці оселі за втечища безтілесних лісових духів, отих самих, що розставляли сіно по далеких річкових долинах.

— Негоже князеві стояти внизу, мов жебракові, — гнівно вигукнув князь Андрій. — їдемо до верхнього селища! Не знати, яке тут плем'я мешкає, та видно, що взяли вони норов свій од давніх племен: слухаються лиш тих, хто над ними, що у селитьбі верхній.

І похід гучно-бучно проскакав через нижнє і середнє селище і звивистою дорогою пройшов на самий верх; але й тут панувала пустка, хоч як ревли княжі підвойські, помагаючи собі дуттям у великі роги й тоненькі верескливі дудочки-самбуки, на які завжди охоче відгукується жіноцтво, котре, коли й не наважується поткнутися за двір само, то принаймні випихає чоловіків, щоб ті довідалися, що воно там і як, а вже тоді дали знати і своїм повелителькам.

Нарешті зчинився на одній з вулиць рух, кілька чоловіків, зібраних у щільний гурт, поволі просувалося назустріч князям, ішли піші, без коней, ніхто й не мав тут коней, а може, не хотіли показувати. Долгорукий, кинувши повід свого коня стременному, теж спішився, виступив наперед, до нього приєднався князь Андрій. Дуліб і собі став за князями в несвідомому прагненні якось урівноважити ці дві неоднакової сили й значення людські купи, бо за одною не було нічого, крім причаєних, безборонних, власне, осель, а за другою стояла залізна забіяцька сила, яка могла б розметати й розшматувати все довкола на одне покивування княжого пальця.

Очолював гурт селищан високий сивобородий велетень у важкому кожусі, в чорній ведмежій шапці, з товстезним ціпурою в руці — такий ціпок міг би при потребі правити й за зброю, хоч старий не схожий був на тих, хто прагне биятики, щось було в ньому мирне й незачепливе: і в тому, як ступав, і як розгладжував бороду, перш ніж мовити слово до прибулих, і в спокійному погляді глибоких очей з-під кущуватих старечих брів.

Дідуган став перед Долгоруким і дивився на нього мовчки, не схиляв голови, не вклонявся, і ніхто з його селищан не вклонявся.

— Князь перед вами! — гукнув князь Андрій. — Вклонитися треба!

— Ви приїхали, ви й вклоняйтеся, — несподівано молодим голосом відмовив дід.

— Хто такі? — спокійно спитав Долгорукий.

— Люди. Хіба не видно?

— Чиї люди?

— Чиїми ж можуть бути люди? Нічиї. Самі свої.

— Боярин у вас є?

— Нема й не треба.

— А князь?

— І про князя не чули.

— Про що ж чули? Київ знаєте? Суздаль?

— Ніхто не знає. Хіба що я, бо найстарший. Але й те залежить від потреби.

— Тобто як? — немало подивувався Долгорукий.

— А ось так. Коли була б потреба, то міг би розповісти дітям чи онукам про Київ або Суздаль. Але потреби такої нема.

— Бога хоч знаєте? — знову не стерпів князь Андрій.

— Може, й знаємо, але свого. Який він десь, до того діла нам немає.

— Знаєте хоч, що руські? — поцікавився Долгорукий.

— Це знаємо.

— Зовешся як? Я — Довга Рука, Юрій, коли чув.

— Може, й чув. Я — Кібець. І села наші — теж Кібці.

— Я князь над руськими. Інші племена теж визнають мою зверхність. Добровільно, без примусу визнають.

— Ти, князю, прийшов і підеш. А ми зостанемося на цій землі. Самі її знайшли, засіяли нивки і добуваємо звіра без тебе, то навіщо ж ти нам?

— Боронити вас мушу від нападів чужинських.

— Самі й оборонимося. Втікати не станемо ні перед ким, бо землю не понесеш з собою і нивку засіяну. Худобу можна загнати в ліс, мед, скори та збіжжя сховати, а сам нікуди не дінешся, судилося лишатися на своїй землі, хоч би й умерти мав на ній. Опріч того, на мале село мала й сила може піти, а від неї відіб'ємося. Велика ж сила йде завжди стороною, так само як велике щастя завжди обминає бідного чоловіка.

— А коли звелю позабирати у вас усе майно і спалити ваші селища? — вдавано грізно насупився Долгорукий.

— Тоді ти не князь, а простий грабіжник, хоч, правду мовлячи, не кожному дано розрізнити, де той, а де інший.

— Так і кортить мені взяти лука! — погрозливо промурмотів князь Андрій, але в старого, видно, було вигострене вухо, він почув князеві слова і не забарився з відповіддю, виправивши її належним усміхом, хоч прихованим у густій бороді, але достатньо виразним, щоб його зауважили ті, до кого він спрямовувався:

— Теж маємо свої луки. Та й не прості, а такі, що самі ходять до лісу і стріляють дичину, а ми лиш кажемо їм, куди стріляти.

— Нагодувати моїх людей можете? — мирно спитав Долгорукий.

— Коли ви гості, то будете в нас найдорожчими людьми, — відповів старий і махнув своїм провожатим, і ті відразу взялися розводити княжих людей по всіх трьох селищах і так хитро розосередили всю дружину, що не могла б зібрати її ніяка сила при потребі, відомо ж, що сила розокремлена вже не сила, як пальці, не стиснуті в кулак, ніколи не зможуть нанести удар.

Не можна було сказати, що нічия селитьба відзначалася надмірним достатком. Пісні нивки в піскуватих проліссях родили зерно скупо й неохоче, перекисла земля на заболочених луках з більшою охотою булькотіла та лущилася влітку під сонцем, аніж застелялася густою зеленою травою. Відомо ж бо, що коли вже ніхто не спокусився тут ні лісом, ні землею, не дістали сюди ні руки боярські, ні рука княжа, то не шукай тут розкошів. Хто ж забреде в гостину до цих людей, то хай не сподівається, що ломитимуться столи від наїдків. Може, буде пісна полевка та каша, та шматок хліба, часто й без солі. З м'яса трапиться хіба що зайчатина, якої ні князі, ні бояри й не вживають, вважаючи нижче своєї гідності їсти це м'ясо, яке тхне вічним переляком, або ж дрібна пташка, бо в ці нікчемні ліси порядний птах і не залітав.

— Живете не в достатках, — сказав Долгорукий, покуштувавши пустої полевки та пісної каші, якими пригощано його в хаті самого Кібця.

Подавали до