Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

– І для того також, щоб не зачепити за верховіття, коли почнеться потоп.

— А боярин жде нового потопу?

— Почуєш, лікарю, сам.

– І ти, князю, допускаєш, щоб у твоїй землі коїлося таке?

— А що можу вдіяти? Отець мій Мономах казав: «Страх Божий імійте понад усе». Боярин сей від самого народження свого живе в страху Божому — хіба це владен хто заборонити? Чвар не розводить, гулящих людей не має, всі вони в трудах і в будуванні безнастанному, всі щасливі.

— Жартуєш, князю? Яке ж тут щастя? Тут людей вже скоро не буде, щезнуть, мовби й справді змиті потопом. Чи не бачиш всезагальної обідраності бояринових земель? В твоєму краї це мовби лишай хворобливий, мов проказа, що нею вражений був Іов праведний. Може, й боярина свого вважаєш праведником, але навіщо ж він? Від нього саме зло людям.

— Ти теж праведник, лікарю, — погрозився пальцем Долгорукий.

Вони їхали по неторканій рівнині, прямували до ковчега, який лежав на землі важко й мертво, ніхто їх не зупиняв, не було жодної живої душі довкола, жоден слід не вів до ковчега, ніщо не виказувало, що там мешкає бодай одна жива істота.

— Він що — сам у своєму ковчезі? — не стерпів знову Дуліб.

— Побачиш, лікарю, побачиш, — пообіцяв Долгорукий.

Зблизька споруда втрачала навіть оту подобизну личака або ночов, вражала безглуздістю своєї будови, ніяк не могла надаватися до плавання, хоча мала нагорі товстенні щогли для парусів, позаду незграбне кормило, насаджене на довжезну прямостоячу колоду, взяту в дерев'яні хомути, щедро проквацьовані дьогтем.

Дубові колоди, з яких збудовано ковчег, припасовані були так щільно, що не знати, як і потрапляли всередину люди, хіба що лазили через верх, однак Долгорукий, видно, вже бував тут не раз, бо впевнено обминув споруду з того боку, що мав би слугувати передом, себто носом, і коло кормової частини махнув котромусь із своїх дружинників, і той постукав списовищем у ледь помітні, коли пильно придивитися, двері, збиті з таких самих, щоправда, підкорочених відповідно дубових колод.

Стукати довелося довго й уперто, поки зсередини видобувся глухий голос:

— Хто?

— Великий князь Юрій!

— Не чую.

— Князь великий Юрій!

— Князь?

— Князь!

Після цих перегукувань і деякого роздумування істота, якій належав отой приглухлий голос, щось там зробила, пролунало рипіння, важезні двері прочинилися, вигулькнуло вузьке, гостроносе, гостробороде й гострооке обличчя, зиркнуло туди й сюди, забачило Долгорукого, князя Андрія, сани в килимах, блискучих вершників, хутра й оздоблену зброю, всміхнулося з такою кислістю, що Дуліб вмить збагнув, за віщо бояринові люди припекли його прізвисько, розтулило сухого рота, безрадісно прорипіло:

— Князеньку дорогий!

— Приймай гостей, боярине! — сказав Долгорукий, кидаючи повід свого коня стременному й перший ідучи до ковчега.

— А ви ж ненадовго? Ненадовго? — поквапливо поспитав боярин, виходячи назустріч Долгорукому і переламуючи в поклоні свою високу, суху, як патик, постать.

— Оце! — зітхнув Іваниця. — Стільки мерзнути, щоб опинитися в цього сухореброго.

— Ге, вацьо, — потер руки княжий розтоптувач чобіт, — побачиш, яка в боярина Манюня.

— Хто така? — враз пожвавішав Іваниця.

Але не час був на розповідання, бо вже Долгорукий вступив до ковчега, а за ним, не відстаючи, пішли князь Андрій і Ольга, Дуліб та Іваниця, подалися всі, повели навіть коней, чим здивували Дуліба та Іваницю ще дужче, хоч здавалося, вже нічим тут не здивував би чоловіка після всього баченого.

Йшли в темних вузьких переходах, смердючих і задушливих, бралися кудись угору, не стрічали жодної живої істоти, хоч чулося безліч якихось звуків у нутровищах ковчега: тупотіння, зітхання, вовтузіння, хрюкання, мукання, іржання.

Людина була тут пригнічена колоддям. Хоч цей ковчег будувався для людей і все тут мало їм слугувати, враження складалося таке, ніби споруду задумано лише для неподільного торжества дерева в ній, оцієї мертвої, важкої, як камінь, німотної дубини. Колоди кладено рівнолегло, ставлено прямовисно, навскіс, навперехрест, відповідно до цього і переходи в нутровищах ковчега мали вигляд і розмір неоднаковий, вражали таємничою поплутаністю або непотрібністю, там були глухі закутки:, тупики, чорні провали, пастки, в яких ти міг щезнути навіки.

Суха постать бояринова в хисткому світлі свічки, вогник якої Кисличка щоразу прикривав долонею, химерно розламувалася, розпадалася, розшматовувалася, то падаючи всім під ноги, то припліскуючись до бічних стін, то з кажанячою безшелесністю метаючись над головами.

— Довго ще? — нетерпляче питав Долгорукий.

— Ось уже, ось уже, князеньку, — відказував Кисличка, трохи піднімав свічку, вмить кидаючи пошматовану свою тінь усім під ноги, а потім возносячи її до отого диявольського шамотання над головами одним лиш похиленням червонястого кволого вогника.

Нарешті опинився у просторій будові, що скидалася на гридницю, мала столи й стільці, освітлювалася товстими восковими свічками, хоч світло не могло пробитися крізь дим від вогнища, яке горіло посеред помешкання, розкладене в просторому кам'яному гнізді якраз навпроти великого отвору в дерев'яній стелі, оббитій у тому місці міддю, видно, щоб уберегти від іскор. Крізь отвір знадвору намагався прорватися досередини мороз, але теплі хвилі диму щоразу відбивали його натиск, і в гридниці було тепло і, можна б сказати, затишно, надто коли ти вже не тиждень і не два вештався по бездоріжжю серед закляклих від лютої зими пущ.

— Ой гості ж дорогії! — зітхав не знати чи радісно, чи болісно боярин Кисличка. — Ох, князеньку, чи й сподівався ж я побачитися ще перед настанням великого й неминучого.

— Ждеш, боярине?

— З дня на день, князеньку. Лічби вказують. Десь уже йде хвиля. Не докотилася до нашої землі, бо далеко. Починається в краях теплих. Тоді йде сюди. Для цього треба не день і не місяць. Але прийде. Докотиться.

— Привіз я тут ученого лікаря з Києва. Хоче послухати тебе, боярине.

— З радістю, князеньку. Жалко мені всіх на світі. Плачу вдень і вночі над душами, сумую тяжко, що не відкрилося нікому більше на землі, але й возношу хвалу Господу за велику благість до мене, грішного. Бо сподобився я найвищої милості, відкрито мені все прийдешнє, взнав я сповнення часів і призначення своє на землі.

— Бояриня здорова? — незважаючи на бояринові бурмотіння, буденно поспитав Долгорукий.

— Здорова.

— А Манюня?

— Радість моя теж здорова, дяка Всевишньому.

— Худоба?

— Худоба тілиста й спокійна. Олені ж і лосі поздихали. Зайців спробував тримати, поздихали теж. Вовченят малих вигодував, як підросли, то стали вити так страшно, що довелося випустити.

— Шкури б обідрав хоч. Хутром лавки вкрив. Вовче хутро міцне, не витирається.

— Не можу переобтяжувати ковчег. Стежу пильно, щоб виважено все було, як належиться для плавби.

— Не розламується ще твій ковчег?

— На водах не розламається.