Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Він посунув по столу до Дуліба велику, в товстій шкірі книгу, яка мала в собі лиш кілька пергаменних хартій, скріплених шнуром і золотою печаттю, з зображенням готового до пострибу лева, під яким стояв ще якийсь знак, схожий на перевернутий лук з накладеною на тятиву стрілою.
— Це лук? — спитав Дуліб.
— Вгадав. Саме лук.
— Чому ж націлений не на лева, а вниз?
— Лев — то сила. Летюча сила, якої спинити нікому не дасться. А лук спрямований у землю. Знак миру. Бо людина повинна жити в мирі. Це мій князівський знак.
— Тим часом ведеш війни на півдні і вже багато літ.
— Веду й вестиму. Ще побачиш і мої війни, лікарю. Все побачиш. На те потрібен час. Я не звик будь-що приховувати.
— Однак записи, сам кажеш, вів такі, що тут більше приховано, аніж сказано.
— Поглянь і на записи. Можеш питати. Про все. Поки я живий, про все можу сказати.
Дуліб глянув на пергамент. Дві хартії, по двадцять рядків кожна, ще десять — на третій. Ціле життя.
Записи про народження дітей. Смерть батькова і братів. Смерть матері, жони Єфросиньї, або Фро. Походи. Закладання городів: Переяславля, Москви, Городця, Стародуба на Клязьмі, Костроми, Галича, Звенигорода, Вишгорода коло впадіння Протви в Оку, Коснятина.
Простежено також, хто й коли сидів у Києві. Були роки пусті. Нічого значного, отже, пустий рік.
Найбільше ж — і це впадало в око відразу — позначено років голодних. Вони стояли то самотньо, то йшли один за одним, то чергувалися з щедрими, але однаково неподільно панували з-поміж цих п'ятдесяти років літа голодні, коли вимокало все від дощів, або вибивалося несподіваними морозами, або випалювалося сушею, або просто гинув врожай од Божого гніву, і люди їли конину, псів, хто що міг знайти, вмирали по всій землі, і трупи лежали на торжищах, на вулицях, на дорогах. І від смороду живим несила було вийти з домівок. Голод розливався по землі, мов каламутні води, оратаї кидали свої рала, розбігалися по городах, пухли там і вмирали, а хто лишався в селах, їв, мов худоба, траву й гниле дерево, і так само вмирав, і не було їм числа, і не було кінця.
— Спомини маєш, князю, — зітхав Дуліб. — Казав же: нічого не хочеш згадувати. Кожні п'ять літ — голодний мор. Кожних півроку — воєнні спустошення, пожежі, страждання. А ради чого? Може, заради Бога? Але ж Бог не думав про людей, страждаючи, то чи випадає людям страждати заради Бога?
— Доводиться, — сказав Долгорукий. — їх примушують.
— Тебе ж не примушує ніхто. Ти князь. Стоїш над усіма.
– І Є сили вищі за князя. Незборимі й незбагненні. Хочеш чи не хочеш — ти підкоряєшся їм, дієш несвідомо під їхнім тиском, і все кінчається голодом — ось у чому жах! Найвищі наміри, найчистіші прагнення, найсвятіші думання — все йде на шкоду, за все розплачується народ, і розплата завжди та сама: голод. Люди сіють жито, збирають мед і віск, добувають хутра, ловлять велику рибу в холодній воді; все це в трудах щоденних, невпинних, тяжких, їм усе дається нелегко, благословінь завжди менше припадає на їхню долю, ніж проклять; над ними завжди маячать привиди голоду й холоду, незримо літають примари хворощів і смертей, земля не хоче віддавати їхньої праці, води заливають їх з малими дітьми, небо насилає град, громи, пожежі спалахують неспогадано, дикі звірі підстерігають кожного необачного, та все це люди долають, і ось тоді, коли має настати час блаженства або ж хоч простого вдоволення, з'являється хтось і заявляє: «Віддай!» Але ж чому? Бо так ведеться здавна. Бо є князь, воєвода, боярин, тіун.
— Сам їх наставляєш.
— Наставляю тіунів. Бояр і воєвод застав тут. Сиділи спервовіку. Вацьо якось розповів мені, звідки взялися бояри. Може, й про князів так само б можна розповісти, але передано мені саме про бояр. Мовляв, сталося так, коли Бог сотворив чоловіка з глини, то чорт, щоб перевершити Бога, зліпив свого чоловіка з пшеничного тіста. Собака біг мимо та й з'їв пшеничного чоловіка. Чорт ухопив пса за хвіст, собака з переляку стрибнув і випустив з себе відомим шляхом… боярина.
Бояри захопили землю. Коли і як — ніхто не знає. А хто володіє землею, той керує державою. Не хочуть слухати, що перш ніж керувати народом, треба його нагодувати. Князь тут безсилий.
— Як можна годувати народ? Він сам годується і годує всіх.
— Коли його не оббирають. Але я князь, я захищаю землю, мені треба годувати дружину. От я приходжу і кажу: «Дай!» А там уже нічого нема, бо прискочив воєвода, забрав, а боярину й прискакувати не треба: він сидить на місці й гребе все до себе. Чому? В день твого приїзду сказав тобі, що я вільний князь. Вільний від бояр — так мені хотілося. Ще не завжди. Однак вони наді мною не владні, не крутять мною, бояться.
— І ненавидять?
— І ненавидять. Знаю: київське боярство через те й горнеться до Ізяслава, що той слухняний. А я Довга Рука.
— Тобі там не можуть забути, що вбивав своїх бояр.
— Не вбивав нікого й ніколи.
— Боярина Кучку в Москві звелів убити?
— Про Кучку розповім колись. Не так воно було, як іде поголос. Та, мабуть, і ти не повіриш. Не належиш до тих, хто вірить словам.
— Зучений вірити очам.
— Вже впевнився. Може, розмова ця зайвою тобі видається, та вже нехай. Маю некнязівську звичку: розголошувати свої думки, а не тримати при собі. Часто це йде на шкоду. Зате завжди лягаєш спати з чистим сумлінням.
— Коли б знав про тебе, князю, бодай трохи з того, про що довідався тут, не ворухнувся б із Києва.
— Сказав же: передчасно про це. Поїдемо до князя Івана — там і поговоримо.
Отож служба князева їхала на полюддя, бо так усім казано, а Долгорукий та Дуліб знали, що їдуть вони, власне, для розмови з отим незнаним Кузьмою Ємцем, який заховався десь між берладниками князя Івана.
Ясна річ, Кузьму можна було припровадити до Суздаля так само, як і Сильку, але тоді б не було цього пишного походу, не було б розкішних вершників на баских конях, встелених килимами
