Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
— Зате на волі, — беззубо прожовуючи твердий окраєць, відповів князеві Кібець. — Ніким не звойовані. Наша бідність добровільна, а це не те саме, що нестатки з примусу. Завойований, позбавлений волі люд стає не тільки бідний, а й затурканий, легковірний; легковір'я позбавляє людей здатності й бажання самим думати, воно породжує покірливість, сліпий послух, запобігливість.
А що то за життя! Поглянь, князю, які в мене онуки! Тут виростають тільки вродливі дівчата. Може, ніде немає таких, як у нашому селищі. А чому? Бо на волі.
— У тебе багато дівчат, у мене багато молодих воїнів, — засміявся князь, — може, породичаємося?
— А це треба поспитати самих дівчат та їхніх матерів.
— Шкода, що треба їхати далі, не можемо затриматися, — зітхнув Долгорукий, — справили б весілля, та й не одне!
— Ще як сказати, — загадково мовив старий.
— А коли мої дружинники одну та другу скрутять реміняччям та вкинуть у сани та гукнуть на коней?
— Казав же: маємо луки, що самі ходять по лісу і самі стріляють, куди звелимо. Досить лиш свиснути.
— Може, й свого Солов'я-розбійника маєте? Так той, кажуть, у Бринських лісах.
— Хочеш, то спробуй, може, й на Солов'я напоткнешся.
— Не маю часу, сказав уже, — відбувся жартом Долгорукий, — але такі хлопці, як от Іваниця, спробували б тут свого щастя. Аж з Києва добувався, щоб побачити наших суздальських красунь.
— Оце ж! — потер руки Іваниця.
Тоді поїхали далі, і дорога здавалася далекою-далекою, бо ніхто ще не відав, де спіткають вони блукливого князя Івана Берладника, та Долгорукий і не квапився, складалося враження, ніби кружляє він, заточуючи великі кола, щоб охопити якомога більше своєї землі, придивитися до неї пильніше, допитливіше.
Подорож — не те саме, що переїзди від одного знайомого місця до другого, там просто прогаюєш час, він вмирає в переїздах марно, бо не бачиш нічого нового, а цим лиш вкорочується життя людське, та й годі. Подорож, мандрівка приносить щоразу відчуття збагачення, відкриваються тобі нові світи, ти мовби народжуєшся то для сього, то для того, переживаєш пригоди, проникаєш у найпотаємніші закутки краю, опиняєшся серед людей, найближчих до землі, несподівано відкриваєш, що в цих людей більше високої гідності, ніж у мешканців городів, але й більше забобонності, бо їх оточує таємничий, загадковий світ, незбагненність вмирання й народження дерев, проростання зерна, барвистості квітів. Життя тут просте й жорстоке, побут суворий, стихії лютують цілорічно, в людини немає помічників, самі лиш супротивники, вороги.
— Бачите все, — казав Долгорукий своїм київським звинувачам, — лежить моя земля відкрита перед вами. Не течуть тут молочні й медові ріки. Не цілують великому князеві ніг і слідів копит йога коня. Не вселяє ім'я Долгорукого надії в серця, бо часто й не знають сього імені, не знають про саме існування князя.
— А сказати тобі, князю? — хитро примружився Іваниця, який за цей час уже почувався між князів так само вільно, як серед людей звичайних.
— Скажи.
— Думав я тоді, як ми прибились з Дулібом до тебе на острів, що ти нас одразу до порубу.
— Не було ж там порубу! — засміявся Долгорукий.
— То в воду! Ще ліпше.
— А ось трапиться по дорозі озеречко, я вас і вкину!
— Тепер не кинеш.
— Вгадав.
— Ще я думаю, князю, так: чи ти дуже мудрий, а чи геть дурний.
— Це ж чому?
— А ось скільки з нами вбиваєш часу. Возиш по лісах, шукаєш якогось там київського Кузьму, якого, може, й на світі нема. Може, то Силька збрехав, як брешуть усі монасі, а ти повірив.
— Може, й мені самому треба отак поїздити подалі від городів, та від князів, та бояр і подумати? Звичай велить думати з воєводами, з дружиною, з мужами ліпшими; всі його дотримуються, Ізяслав тим і милий серцю київських бояр, а я князь нікудишній. Тільки Бог святий знає, що думаю-гадаю, ні з ким не раджуся, нікому не звіряюся в своїх намірах, бо розтягнуть, розбалакають, здрібнять, зведуть на ніщо.
Дуліб із жалем подумав про свої пергаменти, які лежали десь глибоко заховані в саквах. Залюбки сів би десь у затишній монастирській келії в Києві або в Юрієвій повалуші в Кідекші, погрів бо ноги коло вогню, зробив би кілька записів, що так і просилися на хартію.
— Тобі загрожує неминучість осамотнення, князю, — сказав він роздумливо, тим часом як його кінь ішов голова в голову з буланою високою кобилою Долгорукого. — Окрім того, щоразу ставиш під загрозу все своє князівство. Бо коли все залежить від одного чоловіка, то воно не може бути міцне і тривале. Як тільки розумний князь змінюється обмеженим або й нездарним, то все валиться, бо народ, звиклий до відданості, йде за кожним, хто його веде, не задумуючись, і слухатиме нездару так само, як слухав великого чоловіка. Коли ж люд втручається, піддає сумнівам, перевіряє кожен крок правителя, тоді він може мати спокійний побут і навіть за геть нерозумного володаря.
— А чому вважаєш, лікарю, ніби я, відкинувши оті думання з дружиною і боярами, тим самим розокремився зі своїм людом? Казав тобі, що йду до своїх людей всі свої п'ятдесят літ, намагаюся наблизитися до кожного чоловіка, стати поруч з ним, поставити його коло себе, як поставив свого Вацьо, своїх отроків, але чи ж дійдеш до кожного? І чи задовольниш усіх? До людей треба мовити так і те, що вони хочуть чути. А чи є така змога? Слава покинула нашу землю, шматують її усобиці — ось все, що можна сказати.
Іваниця неприховано нудьгував і від цих розмов, і від нескінченних мандрів, і від лісів, у яких вони, здається, загубилися навіки, впавши на саме дно, заплутавшись серед бездоріжжя.
Він би ще якось зніс усе це, якби десь пристали вони бодай на кілька день, щоб дати спочинок тілу, щоб кинути оком туди й сюди, зачепитися за якусь людську, кажучи прямо, жіночу душу, зігрітися серцем після отого клятого морозу, але князь гнав далі й далі, давав лиш короткі перепочинки для кількохгодинного сну, відомо ж, що нікому ще не вдавалося домовитись з жінкою, коли вона не сподівається від тебе готовності лишитися ще й на завтра, бо, навіть відчуваючи, як її обдурюють, вона потребує бодай незначного доказу, хоче вірити, а для віри потрібна якась пожива. Поживою ж такою могла обіцянка лишитися. І не до ранку, не на
