I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
— Ось твої скельця, брате! Тут навіть більше ніж три кілограми, — важко дихаючи, поклав я багатства до ніг Томаса.
Але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз.
— Ти — дебіл? — спитав він, суворо дивлячись мені в обличчя.
— Прошу?
— Дебіле, я у тебе питаю, чи ти не дебіл? Бо тільки дебіл може гадати, що всі негри готові продати душу за дуте золото, кольорове скло та люстерка. Ти грьобаний расист і тобі немає місця в цивілізованому світі! Здохнеш тут і світ зітхне з полегшенням, бо ти не людина. Ти — купа смердючого расистського лайна! Зрозумів, вилупку?
Це був крах! Я недооцінив супротивника. Він миттю зчитав удавану приязнь і зверхнє ставлення до нього та скористався цим, прирікаючи мене на смерть. Адже «Титанік», занурюючись в океанську безодню носом, починав швидко ставати сторчки. Я ледве тримався на ногах, ухопившись за бильця фальшборту. Цеберко, повне товченого скла, перекинулося і мерехтливий мотлох посипався палубою униз.
— Пиздець тобі, український націонал-фашисте! — з презирством глянув на мене Томас. — Не місце тобі в цивілізованому світі, поки не зміниш своє ставлення до негрів, геїв та євреїв. А тепер прощавай і відправляйся на переплавку!!!
Промінь світла упав з небес на його обличчя. Величезний військовий гелікоптер зависнув над потопаючим «Титаніком», скинувши рятівні мотузяні сходи, по яких охоронці почали вправно дертися нагору.
— Візьміть мене із собою-ю-ю-ю-ю!!! Врятуйте мене-е-е-е-е-е... Я більше не називатиму вас неграми! Я урочисто клянуся поважати і всіляко підтримувати вашу музичну культуру та естетику-у-у-у-у. Адже ви такі самі люди, як і ми, тільки з іншим кольором шкіри. Але всі ми однакові. Дихаємо одним повітрям і гріємось у променях одного сонця. «Ві а зе вролд, ві а зе чілдрен...» — з відчаю затягнув відомий хіт Майкла Джексона, намагаючись ухопити Томаса за ногу.
— На хуй с пляжа! — з презирством зацідив він мені в обличчя ногою. — Хитру вашу хохляцьку натуру ми добре знаємо!
— Ні, ні, я не такий, як ви подумали... Я — інший. Я не хочу бути українцем. Я хочу бути з вами. З усім цивілізованим світом!!!
— Пішов на хуй, довбойобе! — лунають з небес слова чи то Бога, чи то гевала-афроамериканця.
І тоді смертельний жах оповив мою душу і серце. «Титанік», ставши вертикально, почав швидко занурюватися у воду. Я теж було почав стрімко сповзати у крижану безодню, але в останню мить ухопився за якийсь дріт. Це була телефонна рура, що звисала з апарата, облаштованого на палубі для виклику обслуги.
«666» — спалахнули перед очима вогняні цифри. Аби врятувати своє життя, я був готовий подзвонити самому Сатані!
Ледве увертаючись від падаючих тіл, що з дикими криками зривались униз, зникаючи у крижаній безодні, я накрутив на диску три шістки. Рура, як не дивно, враз озвалася приємним жіночим голосом:
— Служба обслуговування гостей. Чим ми можемо бути вам корисними?
— Я хочу замовити машину!
— Будь ласка. Куди подавати авто?
— Пароплав «Титанік»!
— Дякуємо за замовлення. Авто за хвилину буде. Завжди до ваших послуг.
— Почекайте, але я вишу на дроті над прірвою. Куди ви збираєтесь подавати авто?
Проте у рурі вже почулися короткі гудки. Крижана прірва невпинно сунула мені назустріч. Закляклі пальці не в змозі більше триматися за дріт, повільно розчепилися і я сторчки полетів назустріч смерті.
Глава шоста
Оклигав я на м’яких подушках заднього сидіння «Роллс-Ройса», що мирно котився яскраво освітленими о нічній порі вулицями Единбурга.
Попереду за скляною перегородкою манячила голова шофера в темному кашкеті. Перетнувши Північний міст та Пікарді-плейс, ми виїхали на Лейт Уок і покотилися до моря.
Потягнувшись усім тілом, я голосно і з насолодою позіхнув, відчувши неймовірне полегшення, немов би виринув зі сну жахів.
Але смокінг був справжнім, і чорні лаковані туфлі. І червоне дерево в оздобленні салону виблискувало правдиво-респектабельно, а шторки на вікнах були з м’якенької сірої замші. Помацавши їх пальцями, я чомусь згадав, як нацисти в концтаборах робили жіночі сумочки, портмоне та абажури для світильників з людської шкіри.
«Чорт забирай, що ж мені тепер робити?» — раптом сяйнула в голові тривожна думка.
Я в усіх подробицях згадав, як Дана перерізала горлянку мого благодійника. Як поводитись далі? Куди бігти? Чи втрачав я з його смертю всі шанси на співпрацю зі Спілберґом? А ще страшенно кортіло алкоголю.
Потягнувшися рукою до бару, я відкрив дверцята дзеркальної шафки.
Зупинив вибір на «Джеймсоні» та джині «Блю Бомбей сапфайр». Одну півлітровочку запхав до внутрішньої кишені смокінга, іншу заклав ззаду в брюки. Думав ще прихопити велику пляшку текіли, але вроджена тактовність заважала мені діяти з подібним нахабством. Тому взяв ще лише маленьку, довгу пляшечку «Метакси», яка вправно вмістилася у лівий рукав.
Нарешті авто загальмувало, і я побачив за вікном знайомі візерунки кованої огорожі нашого палісадничка. Шофер люб’язно розчахнув дверцята, побажавши:
— Good night, sir!
— Гуд найт, — відказав я і раптом несподівано додав, — вері, вері імпотент!
Тобто я хотів сказати «вері, вері сенкс» (дуже, дуже дякую), але вийшло саме «вері, вері імпотент», бо стиривши алкоголь, почувався трохи ніяково. Шофер зрозумів, що я лажанувся, але вигляду не подав.
Гівняні люди сиділи за гівняно накритим столом на кухні нашої гівняної квартири по Екедемі-стрит, з, накачані гівняним алкоголем. Завтра вихідний і вони могли собі дозволити «трохи розслабитись».
Обвівши поглядом таких близьких і таких далеких від мене братів-акторів, я збагнув, яка прірва нас розділяє.
По центру стола, застеленого газетами, стояв таріль, в якому плавало декілька смажених сосисок, политих майонезом «Провансаль». Майонез розтікся, утворивши на дні відразливу масну калюжу. Кусні чорного українського хліба лежали поруч із бутербродом, намащеним обвітреним паштетом «Люксусовий», просто на газеті, вперемішку з кавалками цибулі, огірками та покраяним товстими шматками салом. Недопита тиждень тому порожня пляшка «Кремлівської», тепер вже порожня, тулилася до сміттєвого цеберка. Клим Микитович цмулив гівняну розчинну каву та курив одвічну свою «Приму» із присмаком гівна. Поруч з ним стояла банка від паштету, повна смердючих недопалків.
І тут заходжу
