Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

І щоразу, коли ставало скрутно, я тягнула руку до торбинки. Але й вона стала вже така легенька, що я вже не наважувалася перелічити, скільки там лишилося. Отже, скільки я зазнала злигоднів протягом цих п’яти місяців, а прожити змогла тільки на ті кошти, які лишилися мені у спадок.

Я сиділа в коридорі на сходинці й гралася листям чинари, що зазирало у вікно, а від думок хотілося і плакати, і сміятися. Та я втішила себе ось чим:

— Не журися, Чаликушу. Ти не заробила грошей, але ж хіба ти не дізналася, що таке життя і як зносити скруту? А хіба цього мало? Тепер, Чаликушу, облиш дитячі пустощі, ти вже панна, ти доросла жінка.

Нараз у темному коридорі почулася веремія. Старий служник, тримаючи в одній руці пальто, а в другій паличку, промів коридором до завідувачевого кабінету,

А за кілька хвилин сходами пройшов, гордовито звівши голову й поблискуючи моноклем, сам крихітка завідувач.

Я хотіла зайти до кабінету одразу ж за ним, та мені заступив дорогу той самий бородатий служник, який ніс пальто й паличку завідувача.

— Стривай-но, ханим! — сказав він. — Нехай бей-ефен-ді трохи спочине. Чого так хапатися? Як ти тільки всиділа дев’ять місяців у матері в животі?

Я вже звикла до такого поводження і тому не зважала й цього разу. Навпаки, якомога сумирнішим голосом попросила:

— Батьку, любий, скажи мені, коли бей-ефенді вип’є каву. Повідом його, що приїхала вчителька, яку він чекає.

Завідувач мене, звичайно, не чекав. Але я вирішила так сказати, сподіваючись більшої уваги служника. А що ж робити, доводиться вдаватися й до хитрощів.

За п’ять хвилин старий служник і справді постав на порозі. Але що я була в чорному чаршафі, то він не помітив мене й буркнув:

— Де ж та жінка? О аллах! То стрибає поперед батька в пекло, то тікає.

— Не гнівайся, батьку, я тут. Можна зайти?

— Заходь, хай тобі щастить.

Завідувач сидів за столом з величезною сигарою в куточку рота. Він розмовляв з якимось немолодим вже чоловіком, котрий умостився в кутку у кріслі. Невеличка постать завідувача не пасувала його бундючному, надламаному голосу:

— Ефендім, що де за країна… Що це закраїна! Стільки проциндрюють, а не можуть замовити візитної картки. Дев’яносто дев’ять душ щодня посилають служника повідомити мене про їхній візит. І таке виходить! Адже служник не може добре запам’ятати їхні імена. Я за те, щоб в установах була система Причинного Петра [69] За чиновниками треба стежити не тільки на роботі, а й у їхньому особистому житті. Треба влазити в їхній побут, знати, що вони їдять, п’ють, де живуть, де гуляють, як одягаються. Я тільки-но влаштувався на цю роботу — одразу послав по школах наказ, де повідомлялося, що звільнюватиму всіх вчителів, котрі не голитимуться бодай раз у два дні або ходитимуть в непрасованих штанях та сорочках без комірця. Вчора поїхав перевірити одну школу. Біля дверей зустрічаю вчителя. Прикидаюся, ніби не впізнаю його й кажу: «Іди поклич вчителя, бо приїхав завідувач відділу освіти». А він мені: «Ефендім, вчитель — я, прошу дуже». — «Ні,— кажу, — ти, мабуть, сторож у цій школі. Бо вчитель так не одягнеться. Якби це мені трапився такий вчитель, то я його на вулицю випхав би…»

Ну, той став каменюкою й стоїть. А я, не глянувши на нього, зайшов у школу. Завтра знову поїду туди. Коли знову зустріне мене в такому вигляді, я його негайно ж вижену.

Я чекала, поки він замовкне, щоб сказати й собі. Але він такий, що як почне, то кипить і кипить, аж поки не переллється…

— Так, ефендім… Нещодавно я й інший наказ розіслав по школах: «Вчителі повинні замовити собі візитні картки. Без них на візити в установах не звертатиметься уваги». Але хіба тебе хтось зрозуміє?

І завідувач раптово повернувся до мене й сердито сказав:

— Б’юся об заклад, що пані вчителька також отримала мій наказ. І все-таки звертається до мене без картки. А служник знову. мені стару пісню: «Ви кликали одну ханим, вона прийшла». Хто вона? Яка ханим? Магмет-ага в жовтих чоботях?..

Я від подиву стояла як укопана. Отже, всі ці слова, увесь гнів спричинила я. Бо наважилася прийти без картки.

— Ефендім, я не отримувала наказу.

— А це чому? Де ви вчителюєте?

— В селі Зейнілер. Минулого тижня ви приїжджали й наказали закрити школу.

Завідувач звів одну брову й подумав:

— Ага, так, згадав. Що ж ви зробили? Документацію оформили?

— Все зроблено, як ви наказали, ефендім. Папери я привезла.

— Гаразд, віддайте їх старшому секретареві, хай розгляне.

Старший секретар, у якого був засмальцьований комір, допитував мене дві години. Він кілька разів переглянув усі папери й почав вимагати акти на придбання деяких дрібних речей, якісь рахунки, квитанції, копії заяв і ще багато такого, чого я й второпати не могла. На-останок же він сказав, що вважає недійсним протоколи сільської ради старих, які я привезла з собою.

Я розгубилася й раз чи двічі відповіла невлад. Як він скривив губи! Либонь, хотів сказати: «Хіба це вчителька…» А вже за те, що я на якомусь документі наліпила марку, яка вже вийшла зі вжитку, він мало не довів мене до плачу.

Та це ще не все. Якійсь учительці, котра хтозна-коли вже працювала в Зейнілер, дали двісті п’ятдесят курушів на ремонт у школі. Але розписки про одержання грошей у моїх документах не було.

Він аж закричав:

— Куди ж уписані ці гроші? Де розписка? Не знайдеш — в суд підеш!

— Бей-ефенді, що ви, я ж там і півроку не попрацювала, — обізвалася я, мало не плачучи, та він і слухати не хотів.

— Жах! Мені вже остогидло, ефендім! Я не дозволю такого неподобства! Я не маю часу, щоб божеволіти тут з вами, — репетував він, а потім ухопив папери й подався до завідувача.

Я лишилася з двома секретарями. Один був ще юнак, у нього тільки-но посіявся вус, а другий вже носив завій. Поки я звітувала старшому секретареві, вони, здавалося, зовсім не зважали на нас, а тільки пильнували роботи.

Ледве-но старший секретар переступив поріг канцелярії, як вони схопилися з місць, припали до дверей кабінету й почали підслуховувати.

Та тільки марно. За дві хвилини не те що в канцелярії, на вулиці можна було б прчути, як гримнув завідувач відділу освіти на