Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

її родичі повинні бути коло неї,— заявила ця віддана жінка.

Не встигли стару перенести до спальні, як з’явилася ще одна особа, що їй також треба було сказати новину. Приїхав сер Пітт.

Де Бекі? — запитав він, заходячи до кімнати, — Де її шмаття? Вона поїде зі мною в Королевине Кроулі.

Хіба ви не чули приголомшливої новини про її таємне одруження? — запитала Брігс.

А мені до того яке діло? Я знаю, що вона вийшла заміж, — відповів сер Пітт. — Що тут такого? Скажіть їй, хай негайно спускається і не затримує мене.

То ви не знаєте, — повела далі міс Брігс, — що вона покинула наш дім, перелякавши міс Кроулі мало не до смерті звісткою про своє одруження з капітаном Радоном? — Почувши, що Ребека вийшла заміж за його сина, сер Пітт вибухнув такою лютою лайкою, що, її навіть незручно тут повторювати. Нажахана Брігс вибігла з кімнати, а разом з нею і ми зачинимо двері за оскаженілим старим баронетом, який не тямився з люті, що не сталося так, як він хотів.

А після того як баронет повернувся в Королевине Кроулі, він якось ускочив, мов божевільний, до кімнати, де мешкала Ребека, розтоптав її коробки й картонки і порозкидав папери, одяг та інші речі. Дочка дворецького міс Горокс узяла собі дещо з її вбрання, а рештою заволоділи діти й розігрували в ньому свої комедії.

Це відбулося через кілька днів після того, як їхню нещасну матір відвезли на місце останнього спочинку й поклали неоплакану, нікому не потрібну в склеп, де лежали самі чужі.

А що, як стара не пересядеться? — сказав Родон своїй маленькій дружині, коли вони сиділи в затишному бромптонському помешканні.

Вона цілий ранок пробувала нове фортепіано. Нові рукавички виявилися їй саме до міри, нові шалі чудово личили їй, нові персні блищали на її пальчиках, і новенький годинничок цокав на поясі.

А що, як вона не пересядеться, га, Бекі? — Тоді я сама влаштую твоє життя, — мовила вона. І Даліла погладила Самсона по щоці.

Ти все можеш, — відповів він, цілуючи їй ручку. — їй-бо, можеш. А поки що їдьмо обідати в «Зірку й Підв’язку», хай йому біс.

Коли на Ярмарку Суєти і є виставка, яку руч-обруч можуть відвідати Сатира й Сентиментальність, де вас приголомшують найдивовижніші контрасти, і смішні, і смутні, де так само доречні і співчуття, і захват, і жорстокість, і цинізм, — то це одне з тих публічних збіговиськ, про які щодня вміщує на останній сторінці оголошення газета «Таймс» і на яких з такою гідністю головував небіжчик Джордж Робінс. У Лондоні, мабуть, дуже мало знайдеться людей, які б не відвідували таких збіговиськ, а ті, що люблять з усього виводити мораль, повинні б подумати із зрозумілим трепетом і не без забобонної тривоги про той день, коли настане їхня черга і джентльмен з молотком за наказом уповноважених Діогена чи за дорученням виконавців духівниці виставить на публічний торг бібліотеку, меблі, посуд, одяг і вишукані вина небіжчика Епікура.

У кожного відвідувача Ярмарку Суєти, навіть у найчерствішого самолюбця, цей гидкий бік похорону померлого друга викликає смуток і співчуття. Тіло мілорда Багатія поховане в родинному склепі, скульптори, вирізьбили напис, увічнивши його діла і скорботу спадкоємця, що порядкує його майном. Хто з колишніх гостей Багатія, що сиділи за його столом, не зітхне, минаючи знайомий будинок, той, де о сьомій годині так весело спалахувало світло, де так гостинно розчинялися парадні двері й улесливі слуги, коли ти ступав розкішними сходами, вигукували з поверху на поверх твоє ім’я, аж поки ти наближався до зали, в якій життєрадісний Багатій зустрічав своїх друзів! Скільки їх у нього було, і як він чудово їх приймав! Якими вони були тут товариськими й дотепними і якими відразу ставали замкнутими й невдоволеними, коли покидали його будинок! Якими послужливими й приязними були ті, що в іншому місці чорнили й ненавиділи один одного! Він був пихатий, але з такий кухарем чого не проковтнеш? Він був досить нудний, але хіба таке вино не пожвавить будь-яку розмову? «Треба неодмінно роздобути трохи його бургундського!» — кричать засмучені друзі в його клубі. «Я придбав цю табакерку на розпродажі в Багатія, — каже Кліщ і пускає її по руках. — Це одна з метрес Людовіка П’ятнадцятого… Правда, гарна штучка? Чарівна мініатюра!» І далі починається розмова про те, як син Багатія гайнує батькове добро.

І як змінився будинок! Передня стіна обліплена об’явами, де великими літерами перераховуються виставлені на продаж речі. Із вікна поверху звисає клапоть килима, на брудних східцях товчуться кілька носіїв, у передпокої повно неохайних осіб із східними рисами, вони тицяють вам у руки друковані картки й пропонують торгуватися за вас. Старі жінки й колекціонери сновигають по кімнатах нагорі, обмацують запони на ліжках, підбивають перини, надавлюють на матраци, грюкають шухлядами комодів. Спритні молоді господині міряють дзеркала й завіси, прикидають, чи вони личитимуть до їхнього нового устаткування (Сноб буде потім роками хвалитися, що придбав те чи інше на розпродажі в Багатія), а містер Аукціонер, сидячи на великому столі з червоного дерева унизу в їдальні й вимахуючи молоточком із слонової кістки, вдається до всіх засобів красномовства — захоплено вихваляв товар, умовляє покупців, переконує їх, впадав у відчай, лає своїх помічників, глузує з нерішучості містера Дейвідса, заохочує місіс Мосс, просить, наказує, реве, аж поки опускається молоток, мов сама доля, і ми переходимо до іншої речі. О Багатію! Хто з тих, що сидів за цим широким столом, застеленим білою, як сніг, скатертиною і заставленим блискучим сріблом, міг сподіватися, що колись на чільному місці побачить таку страву, як цей галасливий джентльмен з молоточком? — Був уже майже кінець розпродажу. Розкішна вітальня роботи найкращих майстрів, славетна колекція рідкісних вин, — господар, що мав добрий смак, скуповував їх колись за будь-яку ціну, — і багатий родинний срібний сервіз були продані минулими днями. Деякі з найкращих вин (сусіди їх дуже хвалили!) закупив для свого господаря, що знав їх дуже добре, дворецький нашого знайомого Джона Осборна,