Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Не питайте мене тепер, — мовила Ребека.
Ви все скоро знатимете. Справді, скоро.
Люба, ласкава міс Кроулі, дорога моя подруго… якщо мені можна вас так знати…
— Можна, можна, дитино, — мовила стара леді, цілуючи її.
Я тепер не маю сили розповісти вам усе, — захлипала Ребека. — Я дуже нещасна. Ох, тільки любіть мене завжди… обіцяйте, що любитимете мене завжди! — І серед взаємних сліз — бо хвилювання молодшої жінки передалося і старшій — міс Кроулі врочисто дала таку обіцянку й лишила свою маленьку протеже, благословляючи її і захоплюючись нею як милою, нелукавою, ніжною, ласкавою, незбагненною істотою.
І ось Ребека залишилася сама. Нарешті вона могла поміркувати про несподівані й приголомшливі події цього дня, про те, що сталося і що могло статися. Як ви думаєте, що могла почувати міс (о, вибачте!) місіс Ребека? Якщо за кілька сторінок раніше автор цієї книжки претендував на право нишком заглядати до спальні Емілії Седлі, щоб із всезнайством романіста розповісти про ніжні муки й пристрасті, що обступили з усіх боків її невинну подушку, то чому йому б не оголосити себе й задушевним приятелем Ребеки, повірником її таємниць і охоронцем печатки її сумління? — Отож насамперед Ребека щиро, гірко посумувала, що дивовижне, казкове щастя просилося їй у руки, а їй довелось відмовитися від нього. Це природне почуття, мабуть, розділить із нею кожен розважливий читач. Котра добра мати не пожалів бідолашної дівчини без посагу, що могла б стати міледі і мати свою частку в прибутку, який становить чотири тисячі фунтів на рік? Котра добре вихована молода особа, яка товчеться на всіх Ярмарках Суєти, не поспівчуває роботящій, розумній, гідній найвищої похвали дівчині, що таку почесну, вигідну, знадливу пропозицію отримала саме тоді, коли вона вже не могла скористатися нею? Я певен, що наша приятелька Бекі заслуговує співчуття і що кожного засмутить її невдача.
Пам’ятаю, як я сам колись побував на Ярмарку, на одній проханій вечері. Я звернув увагу на стару міс Підлизлі, що теж була там і ревно упадала коло маленької місіс Бріфлес, дружини адвоката без практики, яка, щоправда, походила з доброї родини, але не мала ані пенні за душею, і про це всі знали. «Чого та Підлизлі крутиться так коло неї? — питав я сам себе. — Може, адвокат без практики став суддею графства або його дружині хтось залишив спадок?» Міс Підлизлі сама пояснила мені все з властивою їй відвертістю.
Бачите, — сказала вона, — місіс Бріфлес — онука сера Джона Редгенда, який так захворів у Челтнемі, що не проживе й півроку. Батько місіс Бріфлес успадкує його титул, і вона стане дочкою баронета.
І Підлизлі запросила містера Бріфлеса та його дружину пообідати в неї наступного тижня.
Якщо сама тільки можливість стати дочкою баронета здатна принести комусь стільки пошани в суспільстві, то, безперечно, ми повинні поважати смуток молодої жінки, що втратила нагоду стати дружиною баронета. Хто ж сподівався, що леді Кроулі так швидко помре! «Вона була з тих хворобливих, що можуть протягти й десяток років, — думала Ребека, знемагаючи від мук каяття. — І я могла б стати міледі! Могла б крутити старим, як сама хотіла б, могла б віддячити місіс Б’ют за її протегування і містерові Пітту та його нестерпну поблажливість. Я б звеліла наново умеблювати й спорядити міський будинок, мала б найкращу карету в Лондоні, окрему ложу в опері, і мене б найближчого сезону відрекомендували королеві. Все це могло б здійснитися, а тепер… тепер знов невідомо, що вийде».
Але Ребека була надто рішуча й енергійна особа, щоб довго побиватися за тим, чого вже не вернеш, тому, посумувавши трохи за втраченим, вона мудро скерувала всю свою увагу на майбутнє, що стало тепер для неї багато важливішим. Вона почала обмірковувати своє становище, зважувати, чого їй можна від нього сподіватися, що в ньому непевне, а що викликає надії.
Насамперед вона одружена, а це дуже важлива обставина. І сер Пітт знає про це.
Вона призналася йому не стільки з несподіванки, скільки з розрахунку. Раптом подумала: колись же треба про це сказати, то чому б не тепер? Принаймні той, хто сам хотів одружитися з нею, не повинен би зчиняти бучі. Тільки як поставиться до цієї новини міс Кроулі? Ось що трохи непокоїло Ребеку. Але вона не забувала того, про що не раз чула від міс Кроулі: її відвертої зневаги до походження, ліберальних поглядів, романтичних уподобань, її палкої любові до небожа, не забувала і всіх виявів прихильності до самої неї. «Стара дама так любить його, — думала Ребека, — що все йому пробачить, і так звикла до мене, що, мабуть, їй буде важко без мого товариства. Коли все викриється, буде сцена, істерія, страшна сварка, але потім і радісне примирення. В кожному разі, немає сенсу зволікати. Вирішальний крок зроблено, а чи про нього довідаються сьогодні, чи завтра— нічого від того не зміниться». Отже, ставши на тому, що міс Кроулі повинна все знати, Ребека почала думати, як краще повідомити її і чи зустріти бурю, яка неодмінно розгуляється, самій, чи втекти й уникнути першого натиску.
Міркуючи про це, вона написала такого листа:-«Найдорожчий мій друже! — Критична хвилина, про яку ми так часто говорили, настала. Моя таємниця вже наполовину відома. Я думала і сяк і так і нарешті дійшла висновку, що пора відкрити її всю. Сьогодні вранці до мене приходив сер Пітт і просив — чого б ти думав? — моєї руки! Уяви собі! Бідна я, бідна! Могла б стати леді Кроулі! Як зраділа б місіс Б’ют, та й ma tante, якби я зайняла становище, вище за їхнє! І я могла б бути чиєюсь матір’ю, замість… ох, я вся тремчу, коли подумаю, що скоро все доведеться сказати! — Сер Пітт знає, що я одружена, але не знає з ким, тому ще не дуже переживає. Ma tante трохи сердиться, що я йому відмовила. Але вона — сама доброта й великодушність — зласкавилась сказати мені, що я була б йому доброю дружиною, і заприсяглася, що стане матір’ю для твоєї маленької Ребеки. Звичайно, новина спершу приголомшить її. Але чи є підстави боятися чогось гіршого, ніж короткого спалаху люті? Думаю, що ні. Я навіть
