Покарання - Роман Квант

Долина потиснула плечима.

— Він же нас поки що не дістав. Тебе взагалі він не чіпав, поки ти не почав приймати наркотики. Але його вплив і сила зростає… Я це відчуваю. В один день він заволодіє моїми думками і накаже вбити себе.

Я мовчки слухав і думав про те, що й мене може вбити цей потойбічний дух Бориса, який чекає кривавої страшної помсти. Помсти не лише Долині, а її минулій інкарнації, себто, мені. Паскудно, звісно, але все виникло із-за клятих наркотиків. Без них я б не потрапив у цей світ і не намагався позбутися Психотроп-Мага.

Долина виходила зі мною на балкон. Я курив цигарки, а вона стояла поруч. Ми вирішили завтра їхати у те кляте село і спробувати саме там увійти в контакт із духом Бориса. За її словами, в тому місце серед синьої субстанції існує певна сила потойбічного світу і ми зможемо знайти деякі відповіді.

Правда, ці відповіді створили чергові проблеми.

Після сніданку ми вирушили до села Глибоководне.

Ми не знали де воно знаходиться. Навіть більше — в реальному світі його не можливо було знайти. Але упертість та бажання дізнатися правду штовхало нас вперед. Можливо підсвідомість підказувала дорогу. Власне, їхати треба було не більше години. Долина не задумувалась, коли робила повороти. Я здогадувався, що у Глибоководне нас тягне невідома сила, яка безпосередньо гальмує процес внутрішнього голосу та відкриває нірвану.

Поїздка з самого початку видалась важкою.

Почалася сильна злива та вітер, а від цього рух на дорозі значно ускладнився. Гальмувати на мокрій дорозі було не тільки ризиковано, а й безумно, тому доводилося їхати значно повільніше. Краплі дощу падали на землю, утворюючи великі калюжі. На відміну, від водіїв у мій час, наприкінці двадцять першого століття, водії були толерантними, добрими і педантично, не уклінно додержувалися усіх правил дорожнього руху. Хоча, я був досі вражений новими автомобілями, виглядом будівель із круглими, трикутними вікнами та іншими речами, проте, переймався питаннями, пов’язаними із потойбіччям.

— Що ми будемо робити, як опинимося там?

Це питання виникло у мене спонтанно, але ми не хотіли його обговорювати до останнього моменту. Але зараз ми вже майже приїхали і доречно було б розставити крапки над «і».

— Не знаю… — вона задумалася. — Якщо я не помиляюся, то щось повинно статися. Ми це побачимо.

Село ні на йоту не змінилося з того часу, як я був там останній раз. Проте, цього разу, в мене виникло дивне відчуття, ніби чогось таки немає. Насправді все було просто. Я зрозумів, що зовсім не бачу людей, худобу, автівок. Взагалі нічого окрім будинків, огороджених парканом. Лише пусте, вимерле село. Це здавалося не просто дивним, а ще й страшним та неочікуваним. Проте, відступати ми вже не мали змоги. Вибір був зроблений.

Долина повільно зупинила машину біля хати Міська. Перед цим вона мені сказала, що також опинялася тут після наркотичних досліджень із психотропними речовинами. Отже, її випадок дуже схожий із моїм. Ми вийшли з машини і озирнулися навкруги. Навколо стояла така тиша, ніби усього не існувало. Жодного стороннього шуму, навіть подиху вітру не було. Складалося таке враження, ніби ми потрапили на планету автентичного мовчання та спокою. Правда, це більше було схоже на вимерлу зону або коридор між двома світами, між теперішнім та минулим. І якесь синє сяйво навколо нас, що відбивалося на склі машини, нагадало про аномальну зону. Таємницю, яку треба розкрити.

Я невпевнено подивився на Долину і ми не змовляючись, пішли до хати крізь ворота, які були незачинені. Наче, на нас вже чекали, як на гостей. Тільки ми звані гості чи ні?

Не було часу відповісти собі на це запитання, бо я відчинив двері і зайшов до хати, яка колись була (чи була насправді?) Мішкова. В приміщення також не було жодного звуку, окрім ледь чутного серцебиття і дихання двох наляканих, затравлених людей, що опинилися у невідомому місці, яке хотілося відразу покинути. Повітря було важким: пахло сирістю та пліснявістю. А ще відчувався насичена атмосфера безпорадності та страху.

На кухні Долина ввімкнула світло. Усі предмети наче набули нових рис існування, перетворившись у зрозумілі форми. Я звернув увагу на кухонний стіл. Відкритий ноутбук лежав на цьому столі, наче чекав нашого візиту. Ми переглянулися поміж собою і підійшли ближче.

Щось повинно статися. Я це відчував.

— Що нам робити? — знову спитав я.

— Чекати.

— Невже ти ще віриш у духів? Хтось розігрує нас…

Долина нічого не відповіла, але її відповідь я і так знав. Тому хотів якомога швидше з усім покінчити і повернутися у нормальне русло життя. Але нормального життя у мене вже не буде після усього побаченого та пережитого. Бойові шрами від життя зостаються назавжди.

— Ти відчуваєш це? — спитала вона.

— Що саме? — не відразу зрозумів я.

Проте, я подивився уважно на в круги.

Ноутбук знову притягував мою увагу, наче був оточений магічною силою темної сторони. І ця сила мене гіпнотизувала. Навколо нас почав виникати синій туман, що наближався з усіх боків, проходячи крізь стіни із легкістю та невимушеністю, як камінь проходить крізь воду та падає на дно річки. Цей таємничий туман викликав певний шум, нагадуючи гудіння мотору. Він все щільніше огортав нас і насувався, поступово поглинаючи нас, проходячи крізь нас… Синя речовина почала заповнювати нас із середини. Я заплющив очі, бо вирішив, що зараз вона нас поглине і знищить. Руки в мене тремтіли і я відчував навколо них вібрацію речовини, яка розповсюджувалося по усьому периметру. Ця субстанція тремтіла та рухалася в