По той бік мосту - Мері Лоусон

Піт зник за якийсь час до того, тож Ієн поїхав додому сам. Він крутив педалі повільно, прагнучи зберегти відчуття відособленості, яке його охопило. Стан небуття. Стан існування поза часом. Ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Ніяких рішень. Йому здалося, що було б добре бути таким до кінця життя.

Коли він приїхав додому, машини не було – його батько відбув на виклик. Ієн піднявся у свою кімнату. Він ліг на ліжко, думаючи про те, як Джейк порадив йому покинути Північ, а тоді – про самого Джейка. Напевно, це дивно, приїхати після довгої відсутності в ті місця, де виріс. Дивно бачити те, що колись було таке знайоме, що майже стало твоєю частиною. Однак йому було важко уявити Струан чи будь-що в ньому частиною Джейка. У нього був такий вигляд, наче йому тут ніколи не було місця. Він створений для міста. Самовпевнений. Сміливий. Ієн заздрив йому через це. Джейк скидався на людину, повністю позбавлену сумнівів щодо себе чи своїх дій. На людину, яка точно знає, чого саме хоче від життя. На людину, в якої на всі питання є відповіді.

Глава 10

«Позики “на перемогу”, зібрані в населення, майже досягнули потрібного обсягу»

«Вагонетка відірвалася й опинилася в бухті»

«Теміскеймінг спікер», травень 1943

Корів треба було доїти, тож йому доводилося зранку вставати. Якби не це, то, мабуть, він би й не вставав. Мабуть, залишався б у ліжку, продавлюючи матрац, надто притиснений втратою, щоб рухатися, доки ліс потроху прокрадався б далі й далі і врешті заполонив би ферму. Але вперте мукання корів долинало в кімнату, де він лежав під купою сірих ковдр, а на нього не зможе не зважати людина, що має серце у грудях.

А коли він підводився, інші справи теж неможливо було ігнорувати. Морози минули, але аж до попереднього тижня земля була ще надто мокра для засівання. Тепер вона просохла й овес та ячмінь – зернові, на які худоба покладалася в довгі зимові місяці – треба було висіяти відразу. Він потребуватиме більше корму для худоби, ніж раніше, бо завдяки домовленості з Отто вони докупили молочних корів, і якщо продасть їх зараз, він утратить гроші. А ще для свиней Отто. Поросят можна буде продати, коли вони досягнуть ринкової ваги, але свиноматок не продаси. Отто покладався на них як на джерело прибутку.

Тож йому доведеться всю зиму годувати свиней, худобу й коней. Він навіть не уявляв, як йому це вдасться. Це ще було б можливо, якщо засівати землю Отто, але один чоловік не міг працювати на двох фермах. Вони з батьком вирішили, що спільними зусиллями, користуючись трактором й обома запрягами коней, якраз упораються. Трактор. Щоразу, коли про нього думав, Артур бачив перед собою величезні колеса, що вгризаються в повітря, бачив батькове лице – багряне, з вибалушеними очима. У день після похорону він сів за його кермо, вперше й востаннє, відвіз на ферму Лунців і поставив у сараї Отто. Він не хотів його бачити більше ніколи в житті.

Але без належного догляду земля Отто зіпсується – ще один привід хвилюватися. Він мав написати Отто й розповісти, що сталося, попросити його повернутися й дати всьому лад. Продати ферму або знайти, кому її здати в оренду. Він знав, що мав це зробити, але думка про те, щоб написати це на папері, заганяла його в глухий кут. Як він це сформулює? «Шановний Отто, батько помер, його придушив Ваш трактор». Як таке написати? Його мама знала б, які вжити слова, але засмутилася, коли він попросив її про це. Тиснути на неї не було сенсу. На той час вона не була здатна ні з чим давати раду. Йому хотілося поговорити з нею, розповісти про свої турботи, але про це навіть не йшлося. Було б таким полегшенням з кимось поділитися. Щоб іще хтось розділив його страх, що вони знову опиняться в боргах. Що можуть втратити ферму.

У деякі дні він почувався так, наче йому було байдуже. Не переймався цим. Був готовий плюнути на ферму, раз його батька більше немає. Більше не бачив у ній ніякого сенсу. Але згодом думав про свою матір і Джейка. Якщо втратять ферму, що вони робитимуть? Куди підуть?

Тож Артур продовжував трудитися. Зранку, подоївши корів і сходивши на ферму до Лунців доглянути свиней, він запрягав обидві пари коней, виводив їх у поле й працював на них поперемінно, дві години з цими, дві години з тими. Вони гарували зі світанку до заходу сонця, орючи, боронуючи, сіючи – борона за бороною. У нього в голові крутилися ті самі думки, в ритм із важкими кроками коней. У ритм з його втратою. Душа його боліла від горя, тривога скручувала живіт. Одного разу він висловив її вголос, налякавши себе й коней: «Що мені робити, тату?». Й тиша задзвеніла так сильно, так швидко, що йому перехопило дух. Він зупинився на півдорозі, коні стали й обернулися на нього питально. «Все гаразд», – сказав він, але раптом розплакався, тож їх це не переконало. «Все гаразд, – повторив він, витираючи лице рукавом. – Вперед». Вони рушили, а він плачучи пішов за ними.

Дотримуватися заведеного порядку було для нього єдиним способом життя, але порядок належав його батькові, тож на кожному кроці його накривали хвилі спогадів. Кілька днів після нещасливого випадку сліди сідниць його батька ще були видні, поруч зі слідами самого Артура, у високій траві на межі поля, де вони садили картоплю. Це здавалося неймовірним. Лише кілька днів тому, так недавно, що трава ще не встигла випрямитися, вони сиділи поруч, сьорбаючи гарячий солодкий чай, оглядаючи, скільки зробили й скільки ще треба буде зробити. Ні про що не відаючи.

Чи розмовляли вони, того останнього разу? Він не міг пригадати. Напевно, ні. Вони ніколи багато не говорили. Не мали потреби. Можливо, один із них сказав: «Земля важка» або «Наче непогано», а другий кивнув. Або, можливо, вони просто мовчки допили чай, підвелися й повернулися до коней.

Тепер він виявив, що не здатен, роблячи перерву, сісти. Пив чай стоячи, поруч тих коней, з якими працював. Коні його батька були з ним лагідні. Він очікував, що вони комизитимуться, відчувши чужу руку на плугові, але вони не комизилися. Йому здалося, що вони зрозуміли. Коні були йому за єдине джерело втіхи, доки він працював цілими днями в полі на самоті.

В обід, а