Стара холера - Володимир Лис

Уже пізніше, як виріс, Адам збагнув (хоч тітка й казала, що в нього повно тарганів й мурах в голові), що насправді тітка Ярина дико, люто заздрила своїй сестрі – і її голубим очищам, і що неї так полюбив той голодранець-комсомоляка Пилип, за яким пішла світ за очі, аж у ту Совєтію, і навіть той же енкаведист, котрий, по суті, врятував од смерті чи мук десь там в лагері, і що, як вернулася в село з дитиною, сваталися до неї не тільки вдівці, а й хлопці. А тітка ж спокусила колись багацького сина, хоч любила іншого, ввійшла в його сім’ю, а потім те тико восьмима дитиськами і обернулося, та й за її нелюбов мстився кулаками чоловік, а вона вже зганяла злість на дітях, найбільше на небожеві.

Адасеві у тітчиній сім’ї рости було не вельми солодко, часто зовсім гірко. Штурхали ще й дядько Марко і всі їхні діти – старші й навіть молодші, коли зрозуміли, що тут він насправді ніхто, п’яте колесо до воза, немовби нікому не потрібний. Та чим більше його зневажали й упосліджували, так що він зробився загальним поштурхачем і служкою навіть для наймолодших Ярининих і Маркових дітей, тим більше тулився до них, по крихті випрошував хоч маленький проблиск їхньої уваги, того, що було якось і чимось схоже на любов. Меншим за себе підтирав носи, як міг – доглядав, старшим старався помогти в чомусь, мов той песик заглядав у вічі. І вирощував зернятко надії, що знайшов якось чи то надворі під порогом, чи в душі, в якомусь найпотаємнішому її закапелку: прийде час, і він вирветься на волю з цього пекла, бо десь же є світ, в якому він буде людиною, а не поштурхачем. Не була віддушиною й школа, коли пішов до неї й сяк-так вчився, бо там уже чужі діти теж сміялися з нього й штурхали на перервах, а то й давали щиглі або запускали в голову пижа з паперу прямо на уроках, підставляли ноги, коли вчителька викликала до дошки. Не вмів у відповідь здобути якесь гостре слово чи дати здачі. Винувато всміхався, і та усмішка й скупа сльоза, що часом викочувалася з ока, викликали до нього ще більше зневаги й жалю, схожого на черству шкоринку, що часом кидають бездомному псові.

Коли підріс, щось таки змінилося у ставленні до нього, та він того вже не здатен був помітити, бо над ним, наче в равлика, виріс невидимий панцир.

Той панцир звався відчуженістю, втім, Адам не знав такого слова.

Він мріяв, що після сьомого класу піде вчитися в якесь училище чи ремісничу школу, може, на тракториста чи навіть майстра, але раптом зрозумів, що боїться тих залізяк. І ще одне збагнув з жахом: у тому училищі над ним також будуть сміятися і всім він буде чужим. Відкриття вкрило тіло холодним потом.

А потім сталося те, що мало статися. Він саме сьомий клас і закінчив, п’ятнадцятий рік навесні пішов йому…

Увалився тоді ввечері до хати дядьо Марко, вже п’яненький, сів за стіл і до Адама, що бочкував, аби швидше з хати вибратися:

– Стій! Назад, вилупку!

– Дєдьку, я надвір хочу, – Адам жалібно.

– Ни бійся, ни всцися, – реготнув Марко. – Я для тебе роботу напитав. Якраз для тебе, бо ж на гинчу тобі кебети ни хватить. Ну, глєнь сюди…

Адам, що стояв перед дядьком, од якого йшов густий самогонний дух, боявся підвести очі. Одне було радісно: якщо дядько Марко про роботу каже, то не чіплятиметься й не битиме, як звичайно.

І дядько Марко сказав:

– У колхозі якраз пастух тре’ . Завтра й пуйдеш. Я вже договорився. Крутитимеш коровам хвости. Разом з дідом Семенком. Там, у коровнику, й кімнатка є, то там і житимеш. Сам житимеш. Як пан. Ни то, що тут… Бо ж Тарас, холєра б його взяла, ще й невістку скоро приведе, приспічило йому, бач… Де нам усім тут подітися? Чо ж ни дєкуєш, вилупку?

– Дєкую, – тихо сказав Адам.

– То-то. Доста нашого хліба наївся…

Наступного дня і почалося пастуше Адамове життя – довге й майже вічне.

Розділ 4

Роман не збирався відмовлятися від своєї варіятської задумки – женити хоч на старості літ непутьового Адама, оддати в приймаки до колишньої сільської красуні Євки – Красної Ружі. Тож ледь другої неділі дождався, зібрався, навіть маринарку12 празничну вдяг, волосся поріділе й геть сиве п’ятірнею причесав.

– Зновика на старече своє збіговисько? – Тамарка його, тепер вже баба Тамара, з лежанки.

Роман вишкірив рештки жовтих зубів:

– Бери вище. Діло сторубльове, а мо’ й на цілу тищу гривняків потягне.

– І коли ти вгомонишся, холєрнику…

– Як на столі в труні лежатиму…

Одною, другою вулицею Роман ішов певно, як ноги, що тепер кожного дня нили, дозволяли, а на Євчиній вулиці спинився. Не так щоб передихнути, як слова, що заготовив, докупи позбирати. Давно таких слів не казав, давно. І сватом літ зо двадцять, а мо’ , й більше вже не траплялося бути.

Роман згадав одну зі своїх походеньок, коли Тимка Пиркаля за Варку Войтишину сватав. Чимось теперішнє його дійство нагадало. Тамика така комизиста дівка була, дарма, що третій десяток добігав. Бач, вона за свого давнього ухажора, що десь там по світах, по морях-окіянах валандався, задумала вийти, тільки за нього – і квит.

А той дурнисько Тимко – тико на Варці женюся. Ну й люди! Як геть уторопав Роман, що діло до диньки13 йде, що ніякі його слова до тої дурної Тимкової головешки не лізуть, як біб об стіну відскакують, скомандував до другого свата, Омеляна:

– А бери-но мотузок!

Омелян тоді витріщив очиська:

– Нащо?

– Будемо дівку цюю в’язати.

– Хоч в’яжіть, хоч несіть, а за Тимка не піду, – Варка. – Ци він зі мною зв’язаною спати буде?

– А ми тебе ни до Тимка понесемо, – сказав Роман, – а на пошту. Давай мотузок, Омеляне.

– Як то на пошту? – Варка аж назад відступилася.

– А так, що в мішок запакуємо і твоєму морячку пошлемо. Хай получає своє добро. Бачив я сон, що він там, ув Одесі, дівку має, і не одну, а з сином, то, може, й тобі десь місце найдуть. А нє – так на кораблі, коло кочегара. Будеш