Стара холера - Володимир Лис
При такім мовчазнім характері, непримітності його колись, ще в юності, щось потягло до компанії найбільших тупталівських хуліганів, забіяк, пияків і насмішників. Раз, і два, і три прийшов до гурту, коли вони в старім Чумаковім садку різалися в карти на гроші, прийшов і зимою «водити козу», отримавши роль ведмедя, котрого тягли за собою на цепу. Роман, Омелян і Платон (а колись йому спокій, а з часом був у їхній компанії й Демид Вітрогон, який по тому подався на заробітки десь на Восточну, та там і женився й остався в приймаках) спершу проганяли його, насміхалися, а Адам терпеливо зносив їхні насмішки, в’їдливі підколки, при грі в очко чи тріньку вносив свої гроші, звісно, програвав, але не сперечався, коли батяри відверто мухлювали. Покірно пив з ними самогонку, хоч швидко впивався і новоявленим друзякам доводилося тарагунити його попід руки, щоб скинути, як куль соломи, коло його воріт. Ця дивна покірність і прив’язаність зрештою змусила махнути рукою на нього, що так відрізнявся од решти, прийняти до своєї компанії. Спершу до нього ставилися як до тіні, що набридливо волочиться за тобою і яку не можна одчепити, потому вже звикли, і з часом, коли Тихіський не приходив на гульки чи якісь їхні походеньки, вже й питалися з усмішечками: «А де ж то наш Адась?» Чи: «А чого ж то Тихіський сачкує?»
Хоч і рідше, та все ж час од часу збиралися й теперка, постарілі, полисілі й облізлі, бо досі, як мовив колись Роман, сидів у кожного в дупі магніт, що притягав їх один до одного і всіх їх докупи.
Ще сказав якось Омелян:
– Мо’ , доки разом ото валандаємось, то стара карга й побоїться зі своєю косою підходити.
Цеї неділі, як позлазилися на лавку навпроти Ромкової хати, то й зауважив Байчик:
– Хлопи, а щось то Тихіського зновика нима…
– Точно, – Омелян Лущений. – Що ж він-то, стара холера, компанії цурається?
– Мо’ грошей на тріньку жалько стало. – Тєжкий, як завше, в’їдливо рештки жовтих зубів вишкірив. – Так би позичили…
– Яка там вже трінька, – зновика Омелян. – А просто посидіти міг би й прийти… ци може…
Роман тоді зразу:
– Що «чи може»? Що там уже в голову полізло?
– Та я нічо, – Омелян. – Тико ж не приходить… Другий раз… А мо’ , й третій…
– Хоч сказати, що скапарався Тихіський? – Роман мало не визвірився. – Чого б то йому, без нашого дозволу… кінці оддавати… та чути було б, що вмер…
Омелян:
– Жарти жартами, а хто Адаська останній раз коли бачив?
– Та давно… Я вроді ще на Спаса…
– Точно, тогді ж збиралися…
– А він же, холєрник, сам живе… Та й родаки його не вельми жалують…
І тут вони всі разом, гуртом своїм старечим, відчули, як подув вельми зимний вітер. Завіявся і накрив усіх трьох своїм холодним чорним крилом. Не того, що осінь, до Покрови близько, а того, що був той холод особливим.
Вони знали, що не так і багато кожному з них лишилося ще прожити. Ну, рік-два, ну, п’яток літ, а коли повезе – то й десяток. Як то в селі водиться, були готові, що рано чи пізно доведеться попрощатися з цим світом і перейти до іншого, як мовили богомільні їхні жінки – ліпшого. Але то мало бути колись. Кепкували часом з тої часниці, і тої росомахи, що має прийти і затулити білий світ своєю чорною тінню.
І от вона, вочевидь, прийшла.
До одного з них.
І тягне протяг, змушує нагинати плечі, бо одтулила заслінку од чогось такого, що зимніше за найлютіший мороз.
Боялися собі признатися, що вперше вони розгублені – не один, а всі разом.
– Ходімо, хлопаки, до того гицля, – перервав зимну мовчанку Роман. – Знайшов коли вмирати… Ще ж тико листя жовтіти почало.
– Ну, знаця, не схотів у мерзлу землю лягати. – Платон криво всміхнувся. – Та й нам удобніше зараз буде…
Не доказав «його проводити», кволо змахнув рукою. Жарт завис, готовий тарахнути, як мерзла грудка об землю.
Платон:
– Та, може, він вже й засмердівся там у своїй пустці…
– Ну, того ще не хватало… А щось таки сталося… Ходімо… І троє пішли до четвертого, що так відрізнявся од інших. Якого, може, й не було вже.
Яким же було їхнє обурення, коли вступили, потупцявши трохи перед порогом, до ще старезнішої, ніж він сам, хатини Тихіського. Хоч у хаті було задушливо од застояного повітря, мертвим духом і не пахло. Не смерділо. А клятий Тихіський, котрого вони вже подумки поховали, сидів за столом і лущив горох2. Спокійнісінько підвів очі, зиркнув трохи здивовано, мовляв, чого приваландалися? Чи питав: ага, то ви-те? Горошини у мисці, здавалося, засміялися.
Ну всі троє й видали, яка він зараза. Тако налякати, а потому розчарувати!
Горох він лущить!
– Хто багато їсть гороху, пердітиме потроху, – сказав Омелян.
– Вже вмер би він, то хоть би, може, чарку на поминках випили, і то була би користь, – видав Роман.
А Тихіський у відповідь:
– Так теперка батюшка те ни схвалює, а то й зусім заприщає.
Ну й далі тихо сказав, що ото йому нікуди йти не хочеться, тож рішив ділом зайнятися. Бо якось воно нудно, хоч вовком вий.
– То ми вже тобі й ни потрібні… – видав Платон з образою, а Тихіський на те:
– Я сам собі ни потрібен.
– Собі… – котрийсь із них те вимовив. Видихнув…
Десь далеко в селі щось гухнуло. Глухо й протяжно, мовби хто скинув з висоти мішок із залізяками, а може, й цементом, чи забив у землю одним ударом палю.
Чи щось обірвалося.
А таки обірвалося з тими Адаськовими словами.
Роман озирнув хату їхнього товариша самітника. Така
