Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк
А по вечері, із твердим від куті животом, лягала спати, бо завтра зранку тебе чекало те, чого ти сама перед тим з нетерпінням ждала цілий рік — завтра ти вперше сама, без тата, понесеш вечерю до родичів, запрошуючи їх прийти до вас на вечерю і коляду.
Ах, що то були за різдвяні ранки! Що то за сніги були первозданні! Такі високі, що тато мусив ще вдосвіта прокопувати у них стежку до вулиці, по якій колгоспний тракторець уже проклав дві колії, щоб ти не втопилася у білих заметах, як будеш вечерю носити. Ах, такі сніжно-сліпучі і ніжно-співучі сніги тоді були, що й досі очі сліпнуть, а у вухах озивається розкішним крещендо: скрип-рип, скрип-рип, скрип-скрип-скрип-скрип… Це ти вже вискочила-випурхнула з хати і біжиш-летиш щодуху татовою стежкою, а далі колією — найперше, по-старшинству, до других твоїх діда й баби — Кирила й Наталки. У правій руці — вечеря: вузлик із хустки-лляннички, жовтої з дрібненьким хмеликом-узором, а у вузлику — калачик запашний, позавчора мамою спечений. А колія глибока-висока! Видно тільки небо срібно-голубе та вершечки дерев і верхи хат із коминами. По тих димарях ти й орієнтуєшся. О! А от і бабин Наталчин бовдур: наче маленька хатка з дашком! Але стежка до бабиної хати не протоптана. Сплять! Або забули, що сьогодні малі діти зранку самісінького вечерю носять! Доведеться самій пробивати собі дорогу, бо кричати — не докричишся, та й стидно в такий день, думаєш собі і… Ух! Пі-і-і-ірнаєш із головою у сипучі-колючі сніги і гребеш-пливеш щосили до берега — бабиних дверей.
— Ой ґвалт! Хто це до нас добирається? Ой рятуйте, бо втопиться! — чуєш у небі над собою веселий лемент своїх іще незаміжніх тіток Верусі й Марусі.
Тітки виловлюють тебе, витягують за комір із снігів, струшують, обмітають віником і ведуть до хати.
— Добрий день! Будьте з святами здорові! Просили тато й мама на вечерю, і я прошу.
— Спасибі! І вас просимо, — відказують урочисто дід Кирило з бабою Наталкою, а тітки кладуть у вузлик гостинці: два карбованці по карбованцю — від діда з бабою — і цукерки власного виробництва, божественний смак яких не можеш забути досі.
— Спасибі! Зоставайтесь здорові! А я побігла, бо ще треба — до тітки Гані, а тоді до дядька Тьоми на Ґонти, а тоді аж до дядька Олекси.
— Ой ґвалт! Як же ж ти такими снігами доберешся? — журяться всі хором.
Якось доберусь, — відказуєш безжурно.
— Щоб хоч собаки не покусали… Дайте їй якусь палицю, — тривожаться баба Наталка, очевидно, забувши, що ти собак не боїшся, а вони тебе не кусають. Самі ж розказували, як ти малою, ще ходити не вміла, залізла до Сірка в буду і там коло нього заснула. Тато з мамою і всі родичі, ледь не полопали, шукали, навіть баграми в криниці — думали, втопилася. Сіли й плачуть: де дитина? А ти вилазиш, виспавшись, із буди Сіркової. Хотіли Сірка бити, що не сказав, але натомість подякували, що не роздер.
І ти вибігаєш, і вже прокладеною власним тілом стежкою ускакуєш у колію, і мчиш до тітки Гані, що живуть на горі над ставком. Туди колії нема, але доки ти у діда з бабою барилася, люди — а може, й така, як ти, малеча з вечерею — вже стежки протоптали. Та все одно важко брьохкатися… Зате — весело. Стільки цікавого по дорозі трапляється, лише встигай головою крутити на всі боки. Ти взимку так далеко з дому не вибираєшся, тому тобі усе довкола здається зовсім іншим, як влітку. Навіть пес діда Місяченка виріс уже на здоровенного псяюру. Ти зупиняєшся, щоб перепочити, а заразом і привітатися з Бровком, якого знаєш ще з цуценяти, бо сама подарувала його дідові, щоб тітка Фотина не втопила… О-о-ой, в тебе є такий забо-от… Тітчина Фотинина Жучка наведе цуценят, а ти — рятуй їх, щоб тітка не потопили… Бровко, погарчавши, впізнає тебе і починає здалеку лащитись. Але тобі ніколи. Тобі треба ще півсела оббігати з вечерею. І ти бредеш снігами далі, аж пара з тебе йде… ху-у-у, як жарко! Як у жнива, хоч і мороз тріщить, і хустка — дівоцька, вся у квітах, біля бороди обмерзла.
А от, нарешті, і тітчина Ганина хата на прогоні. Звісно ж, тебе тут чекають. Тітка Ганя, твоя хрещена мама, відколи Василь їхній вчиться на зоотехніка в Теплику, не можуть ранку дочекатися, щоб до вас іти. Часом приходять із кужелем, а частіше якусь робота їм мама дає, щоб не сиділи дурно, а за балачками зі своїми мамою, а твоїми бабою Тетяною лущили квасолю чи кукурудзу теребили. Тітка Ганя — вдова, тому обдаровують тебе, чим багаті, а багаті вони солодкими, як мед, вистояними в соломі на горищі, зимовими яблуками, найдорожчим серед зими гостинцем!
Прощаючись, запрошуєш:
— Вже йдіть! Мама казали, що з обіду вже можна приходити! І Василя беріть!
І біжиш на Ґонти до свого хрещеного тата дядька Тьоми. Дорога далека. Через усе село. Але, слава Богу, протоптана двома коліями, так що, потрапивши в одну з них, можна собі бігти — не журитися і думати, як це воно так виходить, що Василь і Віра, дядькова Тьомова дочка, твої двоюрідні брат і сестра, а молодша за них тітка Маруся — твоя тітка. Отож, ти першим тикаєш, а тітці Марусі — викаєш. А от тітчин Ганин Василь дядині Ксені, мачусі Віри, тикає, бо дядина йому по лінії дядька Тьоми — дядина, а по своїй лінії — сестра троюрідна. А разом: сестра-дядина. Отож виходить, що дядина Ксеня тобі — тітка-дядина, бо по маминій лінії вони тобі ще й тітка. А баба Лукія, нагадуєш, минаючи ворота своїх родичів Плясунів, аж за троє — баба-тітка-дядина. Але ти до них вечері не несеш, бо вони, каже мама, нам дальші родичі.
Розібравшись у заплутаних-переплутаних родинних зв’язках, ти, мов на крилах, пролітаєш греблю вздовж Громадського ставка, шкодуючи, що по той бік ставка,
