Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

за пожухлим очеретом, нема у вас ближчих родичів, а то б ти в мент скотилася з берега і тільки: шуг-шуг-жжждзінь-дзінь — по льоду, що аж виспівує на морозі!.. Але вже під гору коло клубу, починаєш хекати та перекладати з руки в руку вузлик з вечерею, відчуваючи, як ураз він поважчав, та й пальтечко, мамою пошите до Різдва (з перелицьованої татової старої “москвички”, у підкладці — вати на п’ядь, щоб не мерзла) додолу тягне, та й сніг під гору сипкіший і дорога слизькіша. Зате згори — чудеса! Можна й на гепі з’їхати (що ти й робиш): жжжух-геп-геп — і вже на містку, а там рукою подати, правда, через три гори, до дядька Тьоми.

Встаєш, обтрушуєшся, обзираєшся, чи люди не сміються. Ні, не сміються, бо їх просто в таку рань — де-не-де. Люди на Різдво починають по гостях ходити після обіду, а ввечері, ой, а увечері що-о-о ро-о-обиться! Висипають на вулицю, як горох, від старого до малого — колядувати.

На цьому кутку ти рідко буваєш, тому все тут тобі здається незнайомим і цікавим, ніби йдеш чужим селом. Та й люди тебе не впізнають. Прокидаючи стежки від воріт, питають:

— Чия ти і куди йдеш?

І ти чемно, як тебе вчили, відказуєш:

— Я — Тьоми і Ксені Тарасюків і йду до Тьоми і Ксені Тарасюків. А ви зі святами будьте здорові.

— А! — кажуть люди! — Ясно… Йди здорова!

Хоч людям ясно, але тобі не зовсім, як це так вийшло, що у вас в родині вийшло дві Ксені і два Тьоми? Однак розплутувати цей клубок під три гори важко, тому ти відкладаєш це на завтра, коли мама чи баба будуть мати час тобі розтовкмачити — як, що й до чого.

Нарешті ти долаєш крутосхили, вибираєшся на Ґонтову гору і бачиш із трьох сторін… О-о-ой — по-о-оле… Біле, сліпуче, з переливами самоцві-і-ітними… Як у казці! А над ним — таке ж сліпуче, сяюче не-е-ебо… Оце-то краса! І дядько Тьома на воротах стоять, стрункі та високі — на красу любуються. І тебе чекають із вечерею та запрошенням до вас на вечерю, вже й стежку прокидали. Дядька Тьому ти любиш, бо є за що: дядько найкращі і найдобріші з усіх родичів. Вони ніколи ні з ким не сваряться і всіх мирять, а як вип’ють, то жартома приспівують, пританцьовуючи та руками махаючи, мов чорногуз: “Я — вель-вель, журавель!” За що твій тато їх так і прозвав — Вель-вель-журавель.

А от і дядина Ксеня — з ґанку сміються. Дядина, дорідні, ставні і теж добрі, завжди сміються, повільно, статечно: ха-ха-ха, і ніби колишуть сміхом свою пишну, квітчасту пазуху.

— Ой, хто ж це до нас іде! — тішаться обоє, ніби й справді бозна-хто йде.

Тебе вітають, як найдорожчого гостя, двері перед тобою відчиняють, до хати припрошають, за стіл до холодців-голубців саджають… Дядина дарують червону лєнту (на бантики), велику на ті сутужні часи розкіш, а дядько — добру пригорщу горіхів. Вони просять тебе зачекати, щоб разом іти до вас у гості, але ти не можеш гаяти часу, бо тебе ще чекають із вечерею дядько Олекса, дядина Ликера, їхні смачнючі пиріжки з маком, а також їхні хлопці, твої двоюрідні брати Петя й Коля — щоб разом нести вечерю до діда Омелька з бабою Тетяною.

Отож, врешті, з усім тим добром, із гордим відчуттям виконаної місії, ти повертаєшся додому такими самоцвітними у промінні вже полуденного зимового сонця снігами, яких ніколи більше не буде у твоєму житті, бо вони, як і всі дива й чудеса, можливі тільки в ранньому дитинстві.

Дорогою, коло Черців, до тебе, певно зачувши духмяний калачик або горіхи, що тихенько туркочуть у вузлику, чіпляється стара ворона. Крокує статечно поряд, похитуючи головою, як татів кум Федула, та позиркуючи гострим розумним оком то на тебе, то, з натяком, на вузлик з гостинцями. Ти хочеш ущипнути їй калачика, але передумуєш, бо як же ж це з надщипаним калачем до дядька Олекси в хату заходити, тому кидаєш перед вороною горіх і дивишся, як вона ловко хапає його дзьобом, і — щоб ти бува не передумала — кидається навтьоки, а потім, змахнувши крильми, здіймається в повітря і летить попереду, важко, низько над снігами. Над білими різдвяними снігами — чорна ворона… Ка-а-ар-ка-а-ар! — кричить ворона… на очах виростаючи на великого чорного ворона… Чорний ворон… Він такий чорний, що чорніють білі сніги, чорніє білий світ, і ти вся чорнієш від чорного спогаду-страху…

Ти згадуєш торішнє чорне Різдво — без коляди, без Святого вечора, без тата й мами… Без колядників… Ніхто навіть у вікно не постукав… Приходили дядьки-дядини-тітки, як на похорон, сідали печально на лаву і мовчали. Навіть твої баба Тетяна мовчали, чорні та темні від горя. Бо що було говорити, коли перед самим Різдвом твого тата забрав чорний ворон, а маму відвезли в роділку. Дядьки-тітки-дядини мовчки гладили тебе по голові, сипали тобі в пелену горіхи, цукерки, і, посидівши, йшли, чорні та темні…

— Дитино, — питає хтось із чорного неба, з почорнілих від чорного вороняччя снігів, — чого ти сидиш посеред дороги? Замерзнеш… Або машина переїде… Ти що, плачеш? Тебе хтось обидив? Ворона? Яка ворона? Ота, що з горіхом полетіла? Вона в тебе горіх вкрала?

— Вона в мене тата була вкрала… — хочеш сказати, але за сльозами вимовити не годна. Тим часом чиїсь добрі руки підіймають тебе, струшують від чорних снігів, розгонять з неба вороняччя, дивуючись:

— Невже якась мала ворона може обидити таку велику дівку? Іди здорова додому і не бійся ніяких ворон. Киш на них — поганих!

— То я сама тій вороні горіх дала, — кажеш, втираючи сльози, але вони течуть і течуть, замерзаючи на щоках, на хустці під бородою— на тоненький льодок. — Нехай і вороні буде сьогодні Різдво.

— Чия ти така мудра? — сміється хтось із прояснілого враз неба.

— Тьоми Тарасюка Молодшого, — відповідаєш, втерши останню сльозу.

— А! Тоді ясно… — чомусь невесело озивається хтось із зовсім уже сонячного неба.