Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

У мої обов’язки входило слідкувати за трьома регіонами України – Харківським, Полтавським і Сумським. Те, чим я займався, було не дуже цікаве й аж ніяк не романтичне. Словом, щодня рівно о дев’ятій починався робочий день. Рівно о дев’ятій треба бути на робочому місці, як штик. Запізнення – смерть. Рівно о шостій – робота закінчувалась. Але якщо йдеш з роботи на початку сьомої, то на тебе дивляться так, наче ти тікаєш звідти потайки. До того ж, тебе ще й записують у «чорний список». Моє прізвище було там ледь не на кожному рядку кожної сторінки. У відрядження я їздив часто, здебільшого в Полтавську область, найчастіше в Кременчук. За півтора року я був там разів сімнадцять. Сімнадцять… Сімнадцять… Місто непогане, але ж сімнадцять разів – це вже надто.

Кілька слів про тих, із ким мені доводилося працювати. Це щось на зразок команди супергероїв, у кожного свої можливості, але в моєму випадку – у кожного свої задрочки. Одного звали Армен. Він був родом із Вірменії. Там у них, мабуть, кожного другого чоловіка звати Армен, а решту – Арсен. Армен постійно ходив у чорному, а літом одягав синю футболку з написом «Вірменія». Чудовий пацан. Ми з ним потоваришували. Разом устрявали у всілякі халепи, разом вибиралися з них, а одна з наших поїздок на машині, коли ми були напідпитку, ледь не закінчилася доволі сумно.

Моїм гарним другом був також Валерій Петрович. Цей чоловік був дуже прямий. Він постійно мені казав, що я погано виглядаю, що довге волосся мені не личить, що я схожий із ним невідомо на кого, тільки не на людину, що мої кеди такі самі, як він носив, коли був малий і жив у дитячому будинку… Але я на нього ніколи не ображавсь. Ми з ним і досі дружимо. Хоч я його вже давненько не бачив.

А ще я пам’ятаю Романа. Йому було років тридцять п’ять. Його називали Карлсоном. І він постійно пересипав свою мову одними й тими штучками: «не было печали, просто уходило лето», «кстати, о птичках» і «тыш-ты-тырыш-тыш-тыш». Якось ми з ним поїхали на два дні до Києва «підвищувати кваліфікацію». Нам дали номер на двох. Ми затоварилися пивом і ввечері почали готуватися до «підвищення». Хильнули десь по літру. І я ненароком видав його «не было печали, просто уходило лето».

– А знаешь, почему не было печали? – спитав він у мене.

– Ні, – кажу, – не знаю.

– Потому что просто лето уходило! Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.

Його слова збили мене з пантелику, і я заснув, так нічого не промовивши на це. Уранці я не згадував про нашу вечірню розмову. Їдучи в Харків, ми знову пили пиво. І я вже нічого в нього не питав. Якби він мені ще щось таке сказав, то я б не знав, що йому відповісти.

А одного разу я поїхав у відрядження в селище Буринь із водієм, який на початку моєї кар’єри інженера не пускав мене до себе в машину. Але зараз ми мчали автотрасою Харків – Суми, де ями були розміром з машину, яка в них потрапляла. Словом, якщо перед тобою їде машина, а потім раптом зникає, то не варто хвилюватися й думати про різні паранормальні явища, треба бути лише максимально уважним – попереду яма. Затягуй пасок безпеки, бо ти наступний.

Кінцевим пунктом нашої подорожі був занедбаний радянський елеватор, який викупив «дядя» та запустив механізми, людей і, як пізніше з’ясувалося, голубів. Правда, коли я побачив тих людей, то довго не міг зрозуміти, хто з них старіший: обладнання чи вони. Усю дорогу водій (до речі, теж непоганий чувак, віком десь так під шістдесят, невисокий на зріст, сивий, а звати його Нік Нік) лаяв усіх, окрім себе й мене. Мене він не лаяв тому, що я був поряд, але думав він про мене, напевно, так само, як і про інших. Йому постійно все здавалося дивним, потім він сам собі суперечив, знову ж таки сам із собою сперечався, доводив щось нам (мені й собі). Коротше, у мене зривало дах. Проїхавши так близько трьох сотень кілометрів, ми дісталися нарешті на місце призначення.

Елеватор ззовні виглядав моторошно. Здоровезна шістнадцятиповерхівка з невеликими таємничими, обплетеними павутинням віконцями. Останнє бентежило мене найбільше, можна сказати, лякало. Смішною була тільки охорона, яка відразу ж підскочила до мене.

– Ти хто такой?

– Доброго дня. Я Ігор Зарудко, компанія «…», – відрекомендувався я, показав посвідчення й зрозумів, що потрапив на найсерйознішу землю України – на суржик-ленд. Таких на теренах нашої держави багато.

– Зараз я перепровєрю, хто ти й откуда приєхал.

– Так-так, перевіряйте.

Він пішов до своєї будки з написом «Охорона елеватора №…». «Йо, – подумав я, – вони що, ще й під номером!» Повернувсь охоронець хвилин за двадцять.

– Проході.

– Дякую, але я не знаю, куди.

– Ну, ето ж несерйозно, ти панімаєш.

– Я розумію, але мені ніхто не пояснив. Може, це зробите ви? Тут десь на даху має стояти контейнер… (я видав назву фірми – власника контейнера). От мені туди й треба.

– Нє, нє, так не пойдьот. Узнавай, куди тєбє, і тогда іди, а так «нєт», я не пропускаю тебе. Понял?

– Дядю, – кажу, – ви заважаєте мені виконувати мою роботу. Можна сказати, ви перешкоджаєте моїм безпосереднім обов’язкам, тим часом як маєте охороняти. Ви ж охоронець? А я, між іншим, іду лагодити вам зв’язок. І якщо я туди не потраплю, то хвилин за тридцять зв’язок на елеваторі зникне. Не працюватиме навіть ваша рація… А винним будете ви, а не я, – закрутив я, сам не дуже розуміючи, що мав на увазі.

– Да, маю охраняти й охраняю.

– От і добре, – сказав я і пішов до елеватора, до чорних вікон і сірих стін.

Охоронця я, по ходу, задовбав, і він мене більш не чіпав. Я його теж. Куди йти, я й справді не знав, однак почимчикував до входу в елеватор. Їх, тобто входів, там виявилось аж три. Усі троє дверей були поряд. «От сука», – сказав я якраз у той момент, коли поруч проходила жінка з пишними формами, несучи повне відро зерна. Вона зиркнула на мене й пішла так швидко, що зерно з відра почало висипатись. «Якісь тут усі чокнуті, блін», – подумав я й набрав Романа.

– Привіт, Ром!

– О-о-о-о, Игореша, привет! Ну как ты там, добрался?

– Та вже на місці, навіть охорону минув. Куди далі йти? Ти