Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко
Вийшовши на одній із зупинок, ми рушили до гуртожитку. Сірий асфальт був помережаний калюжами, в одну з яких я шурхонув, задивившись на Марію, і тут-таки вигукнув:
– От лайно!
– Що сталось? – спитали в мене, не озираючись.
– Та все в нормі, просто калюжі великі, глибокі й не там, де треба.
І ось тут я нарешті зрозумів, чому всі купують дві-три пари шкарпеток. Усі, крім мене.
За якийсь час ми дістались гуртожитку, але не всі двадцять вісім, хто приїхав з Харкова, а всього лише двадцятеро. Там нас і справді чекав обід. Як не дивно, він був не таким, як я його собі уявляв. Купа тарілок із усілякими бутербродами, сир, ковбаса, газована вода, сік, фрукти й жодного тобі алкоголю – ні коньяку, ні вина.
– Хто ж зустрічає поетів без вина?! – сказав я.
– Е-е-е-е, у нас тут не можна, комендант і всі ці чуваки з керівництва, – виправдовувались полтавці.
– Так, хлопці, у вас є два варіанти: або ви пробуєте якось домовитись із цими вашими чуваками й комендантом, або ні, а я – йду по червоне сухе вино, – просто заявив я й злиняв.
Ми вийшли на вулицю втрьох – я, один полтавчанин, який нас зустрічав із потяга, і Дімон. За кілька секунд з’ясувалося, що місцевий не знав, де можна поблизу затоваритись. Трохи постоявши, ми пішли навмання й невдовзі натрапили на перший магазин, де, як нам здавалося, можна було б купити те, що нам підходило. Але того, що нам підходило, там, як на зло, не було. Те саме на нас чекало й у другому, і в третьому магазині. Аж у четвертому ми нарешті-таки знайшли те, що шукали, після чого швиденько рушили назад.
Дорогою до гуртожитку я знову шурхонув у калюжу – добре, що хоч тією самою ногою, яка вже й так була мокра. Гуртожитківську вахту ми запросили до нашого столу. Та вона відмовилась. До речі, коменданта на місці не було.
Нам показали кімнати, де ми могли заночувати, якби залишалися на ніч, і ми всілися за стіл. Я налив усім вина й підняв стаканчик. Обвівши поглядом присутніх, я розпочав свій тост, під час якого, здається, не зводив очей з милої золотавої харків’янки, на яку запав ще на вокзалі. Мабуть, усе це виглядало так, ніби мої слова були адресовані особисто їй. Та я цим не дуже переймався. Ми випили. Я налив ще раз. Наступний тост виголошував хтось із полтавців. Ми випили знову, а потім заходились наминати все, що було на столі. Після цього Сергій, він же людина-оркестр, узяв гітару й почав грати. Між іншим, він не пив, а тільки їв, до того ж, чомусь тільки вафлі.
Виступ поетів пройшов цілком пристойно, та й гурти грали непогано. Але після того, як вони вийшли на сцену, мене потягли за куліси. Тож, чесно кажучи, я вже не вловлював духу їхньої музики – яка вона там була, чи то весела й драйвова, чи то лірична й заспокійлива…
На вокзал ми не їхали й не йшли, а майже летіли, бо запізнювались. І як не дивно, устигли. Захекані від швидкої пробіжки й мокрі від снігу, ми заскочили у вагон й просто попадали на свої місця.
Потяг Ужгород – Харків – це, звісно, не столичний експрес, але його плацкартні вагони порівняно з тими загальними, у яких ми добиралися до Полтави, були для нас просто люксусовими. За вікном падав сніг, миготіли поодинокі голі дерева й час від часу зринали старі придорожні будинки.
До Харкова нас поверталося таки значно менше, ніж їхало в Полтаву. Хтось залишився там навмисне, хтось заблукав, хтось забухав. Із тих, хто пропонував мені горілку, їхав додому лиш один. А от поети, що втішно, поверталися всі. Мої друзі так само всі були на місці. І це мене теж тішило.
Ми їхали й спілкувались. Наші розмови якось непомітно перетворилися на «кулуарне базікання». Хтось говорив про літературу, хтось про погоду, хтось про жінок. Усі були трохи втомлені, розмовляли не дуже голосно, стримано, сміх більше нагадував невимушені посмішки, а стійкість тіла кожного й зовсім бажала кращого. Вона, золотава дівчинка, сиділа окремо й слухала музику в плеєрі. Я підсів до неї.
– Як ти тут? – спитав я.
Вона посміхнулась.
– Змерзла?
– Та ні.
Я накинув їй на плечі арафатку. Я вперше був біля неї так близько. Ми почали говорити про виступ поетів, про гру гуртів і взагалі про поїздку. Потім наша розмова перебігла в більш особисту площину.
Так ми говорили десь із годину й навіть не помітили, як торкнулись одне одного руками. Власне, це я перший торкнувся її мізинця. І доторк цей багато для мене важив. Я й досі його пам’ятаю… І отой її маленький мізинчик так само… Може, це й смішно, але я й досі ношу фотографію її мізинчика у своєму гаманці…
Хай це видасться комусь банальним, але тієї миті мене наче струмом ударило. Ні, не струмом, – блискавкою, причому в самісіньке серце, у голову й далі. Я їй сказав, що в мене є зараз дівчина, з якою я зустрічаюся, тільки цього разу вона зі мною не поїхала. Точніше, я не взяв її з собою. І те, що я про все це розповів Марії, мені аж самому сподобалось. По-моєму, я вчинив правильно.
Посидівши ще трохи, ми вийшли в тамбур. Там я її поцілував. Та побути вдвох нам не дали. «Веселенька» харківська поетка, тримаючись за стіну, мило й загадково посміхнулася нам. Мабуть, щось запідозрила. Ми глянули одне на одного й посміхнулися їй у відповідь. Коли вона нарешті поповзла кудись далі, ми потонули в поцілунках – теплих, ніжних, палких і таких бажаних.
Потім ми повернулись у вагон. Нам було зрозуміло, що всім усе ясно, ну, майже всім. Пізніше, десь за місяць, коли ми спілкувалися з моїм «російським» другом Дімоном в Інтернеті – він знов раптом помандрував електричками в Росію, – я написав йому, що щасливий із тією, яку вперше поцілував у потязі Ужгород – Харків.
Потяг прибув до Харкова майже опівночі. Я провів її на автобус. Вона сиділа за вікном, а я стояв і дивився на неї, аж доки автобус не рушив. Тієї миті мені хотілося, щоб він не їхав узагалі. Я дивився
