Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

– У тебе хоч є курити? – майже проскиглив Дімон.

Я глянув на пристань – моя сумка з усіма речами й відкритою пачкою цигарок стояла на місці.

– Ні. Усе там, – кивнув я в бік наплічника.

Він глянув на мій наплічник, потім на свій.

– Мої теж там.

Ми вирішили вилізти, узяти по цигарці, повернутися на місце річки й віднайти ніжність чоловічих дружніх обіймів. Так і зробили, однак назад нас не пустили, тож ми обійнялися «на поверхні». Захопившись повзанням у муляці, ми навіть не помітили, як вечір перетік у ніч. За якийсь час у місті мали вимкнути ліхтарі й зачинити останні кіоски. Треба було вирушати. Сходами на набережну ми здіймалися так, наче креслили зиґзаґ. Зійшовши, я побачив таку картину: якийсь пацан грав на баяні, а двоє моїх друзів танцювали.

– Що він грає? – спитав я.

– Французький шансон, – відповів приємний жіночий голос.

– Тут забагато світла, там було менше, – зауважив я.

– Утко, давай щось вип’ємо. Ми з тобою сьогодні ще нічого не пили, – сказав мені хтось.

– Хіба?.. Та все одно давай.

Насамкінець баяніст залишив мені свій домашній і попросив подзвонити. Більше я нічого не пам’ятаю. Баяністу я так і не подзвонив.

За кілька днів ми зустрілись зранку на харківському Південному вокзалі – усі, хто збирався їхати в Полтаву. Нас було двадцять вісім. На вулиці йшов мокрий, може, навіть останній у цьому році сніг. Погода налаштовувала на затишну домівку й смакування гарячим чаєм, закутавшись у дві теплі ковдри. Неподалік від нас, біля входу в підземку, стояла вродлива дівчина. Її погляд ковзав то вгору, то вниз, перебігав зі стіни на стелю, зі стелі на вікна, на людей, зокрема, й на нашу компанію. «Яка гарненька дівчинка, – подумав я, – яка гарненька». Мені чомусь захотілось узяти її з собою в Полтаву.

От тільки навряд чи вона погодилася б їхати з бородатим чуваком у зелених окулярах, від якого тхнуло перегаром. У неї було золотисте волосся й великі глибокі очі, схожі на два моря, сповнені чимось таким прекрасним, таким прекрасним, чого я ніколи раніше не бачив. Здавалось, вона була трохи розгублена. А ми стояли й голосно розмовляли. Так часто буває: збираються люди докупи й голосно розмовляють. А от для чого? Невідомо. Але головне – голосно.

Організатори цієї поїздки, серед яких був і я, відійшли вбік, щоб обговорити останні новини й кількість узятих з собою людей. Я зиркнув туди, де стояла золотиста незнайомка. Її вже там не було. За мить до нас підійшло двоє дівчат: одна з них Ж. М. – молода кольорова поетка, інша – та сама дівчинка з очима, як два моря.

– Привіт, – сказали вони.

– Привіт, – зніяковіло відповів я.

– Це моя подруга – Марія.

– Привіт, Маріє, – мовив я, тиснучи одну її руку двома своїми лапами.

Марія посміхнулась. Я дивився на неї, вона на мене. За мить дівчата пішли купувати шкарпетки. Я помітив, що в дорогу всі купують собі дві-три пари шкарпеток. Чому? Я глянув їм услід. Марія озирнулась і подарувала мені погляд. «Яка ж чудова дівчинка, – знов подумав я, – залюбки б зараз стис її в обіймах».

Ми, так звані організатори поїздки, нарешті закінчили свою маленьку «нараду». Дівчата повернулися зі шкарпетками, і ми почимчикували до дизеля. Коли дісталися платформи, до відправлення лишалася всього одна хвилина. Зайшовши у вагон, у якому треба було їхати до славного міста Полтави, ми не дуже зраділи: три посадкові місця були зайняті не тільки на кожній нижній полиці, а й на горішніх. Вагон був просто забитий, тож повсідались де попало. А декому навіть довелося сунутися в інший вагон, де було не набагато краще. Я спробував було знайти спільну мову з начальником поїзда, який якраз курив у тамбурі. Та де там… Як з’ясувалось, він не любив україномовних. А я почав утовкмачувати йому щось про національну ідею й таке інше. Та він не поспішав розв’язувати наші проблеми, точніше мої. Доки я намагався його «просвітити», нагодився наряд міліції. Тож мені довелося ретируватись, щоб, бува, не опинитись на вулиці.

– Хай вам грець, – сказав я йому наостанок.

– Слєді за базаром, украінєц.

– Українська мова житиме, попри відсутність вільних місць, попри бажання допомагати чи не допомагати нам, попри вашу байдужість, попри все, а то й на зло таким, як ви, – підсумував я.

Один із наряду міліції хотів був уже щось сказати, але я відчинив двері й вийшов у тамбур, ледь не захлинувшись «ароматами» туалету, після чого опинився у вагоні, де мене одразу ж огорнули інші «пахощі» – «третього класу» разом із настроями його пасажирів. Кілька чоловік із нашої компанії примостились тут, а решта – у наступному вагоні. Там були мої речі, тож я попрямував далі.

Потяг нарешті рушив. Стукіт його коліс навіював спокій. Провідниця була щирою й доброю. Вона весь час пропонувала нам печиво, переживала, щоб ми не сп’яніли від кількості відвертих поглядів. Я бігав із добрим словом з одного вагона в інший і зігрівав дотепами народ, що зголосився їхати з нами на виступ. Раз по раз підходив до Марії з відкритим серцем і відпускав вульгарні жарти. Я поводився природно – так, як поводжусь завжди. Раджу робити це всім. Природно поводитись природно. За якийсь час я вийшов у тамбур із Дімоном, моїм другом-мандрівником, отим, якого «рятував» у річці Лопань, точніше в тому, що від неї на тоді лишилося. Ми говорили, як то кажуть, про все й про ніщо. Раптом я сказав:

– А ти бачив дівчину, яка їде з нами, оту золотаву? Вродлива і, як на мене, у міру божевільна, до того ж, божевільна в доброму розумінні слова.

– Сам ти божевільний.

– Вона мені дуже сподобалась, чуваче!

– Я радий за тебе, справді радий, – сказав він.

– Та я й сам радий за себе.

Діалог у нас вийшов якийсь дебільний, і мої очікування на його дружні поради розсіялись, як попіл від наших цигарок на підлозі запльованого тамбура. Перебиваючи сміх псевдофілософськими вигуками, ми нарешті приїхали до Полтави. Полтавська погода нагадувала харківську – сніг швидше можна було назвати дощем, а може, навпаки. Ми були в міру розчулені, у міру тверезі, у міру веселі, у міру загублені й забуті.

Полтавці, що нас зустрічали, теж були веселі, а крім того, вони ще й дуже змерзли. Ми сіли в тролейбус і поїхали в гуртожиток Полтавського педагогічного університету, де на нас чекав обід. Мені чомусь здалося, що