Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

За такі гроші можна було б купити нову гітару в дорогому музичному магазині, а на решту ще й половину його асортименту. Правда, мені вдалося трохи збити ціну. Ми вийшли з таксі. Дощ не вщухав, а, здається, припустився ще дужче. Довкола штиняло соляркою і відчутно відгонило тими містами, звідки прибували поїзди. Ми підійшли до однієї-єдиної «будки» (по-інакшому те назвати не можна), у якій горіло світло. Двері відчинились, і на нас випав ледь теплий чоловік. За столом (там іще й стіл був) сиділа жінка років п’ятдесяти-п’ятдесяти п’яти.

– До вас поїзд Донецьк – Харків уже прибув?

– Ще ні. А ви хто такі?

– Та ми речі в ньому забули, ось шукаємо.

– Потяг там, на вокзалі. Сюди він і не буде приїжджати. Ану, зараз, почекайте, – сказала жінка й полізла в шафу (там іще й шафа була).

Порившись у ній, вона витягла якийсь зошит, глянула туди:

– Ні, точно. Цей поїзд до нас їхати не буде. Він стоятиме на вокзалі до відправлення.

– Спасибі.

Ми вийшли з тієї «будки» й подалися на місце, де нас висадив таксист. Він чекав на нас, навіть розвернувсь. «Розвів таксист донеччан», – подумав я. Ми підійшли до нього.

– Нам треба назад. Тут нема «нашого» потяга.

– Не питання.

Як не дивно, дорогою назад у таксиста, мабуть, прокинулася совість. Доплативши зовсім трохи, ми повернулись на Південний вокзал і пішли шукати потяг. Я був провідником, звісно ж, не тим, що супроводжує пасажирські вагони, а тим, хто вказує дорогу в незнайомій місцині. Нею для моїх гостей з Донбасу став «зад» нашого вокзалу. Я його добре знаю, і в усіх значеннях цього слова. Ми йшли коліями поміж старими вже списаними і просто старими, але ще діючими поїздами та читали написи на вагонах. Я помітив, що в одному з тих вагонів хтось займався сексом. Мабуть, провідники. Поблукавши, ми нарешті знайшли «свій» потяг. Підійшли до потрібного вагона. Хомич піднявся на сходинки й постукав у двері. Тиша. Він постукав іще раз. Знов тиша. «Мабуть, теж займаються сексом», – подумав я. Хомич постукав сильніше. Мовчання. Потім він почав гамселити у двері ногою. Аж тоді почулись кроки, важкі кроки незадоволеної людини, очевидно, чоловічі. Двері відчинились. Із вагона вдарило спиртним, і чоловік (судячи з усього, провідник) спитав:

– Чого вам?

Його формений піджак тримався на одному ґудзику, штани, незрозумілого кольору, тільки на пряжці, з-під якої виглядали труси. Взутий він був у різні чоботи, один з яких точно був не його. Він постійно його смикав.

– Ми їхали сюди в цьому вагоні, – почав Хомич.

– Вітаю.

– Дякую. Ми забули у вас гітару.

– Ні, у нас нема ніяких гітар, – одразу випалив той.

– Як це нема?!

– От так, нема й нема.

Провідник почав зачиняти двері. Хомичу це не дуже сподобалось. Він був налаштований забрати свою гітару. Силою відкривши двері, донеччанин зайшов усередину. Ми з його дівчиною перезирнулись. Я засміявся. За якусь мить Хомич вийшов із гітарою.

– Віддали!

– Я в цьому не сумнівався, – сказав я.

– П’ять гривень заплатив.

Тю, я думав, що він їх там метелить, а він – гроші. Ну, п’ять гривень, то й п’ять. Ми подалися до генделя, де сиділа вся донецька компанія. Добиралися десь із півгодини. Коли зайшли, усі вже нагрілись, заливаючи в себе алкоголь і… кефір. Спершу я навіть не повірив, що то кефір. Потім глянув на прилавок і побачив, що він і справді там продається…

До мене ми так і не поїхали. Дивлячись на цю ватагу, я подякував усім святим, що Хомич забув свою гітару. А то де б вони в мене помістилися? Надворі розвиднювалось. Ми випили по каві, погомоніли. Частина прибулих, незважаючи на сьому ранку, почала звалювати до своїх харківських знайомих. Мене це і втішало, і трішки напружувало.

Нарешті ми вийшли з генделика й попростували в напрямку Лопані. Щойно почали працювати магазини. Ми взяли білого вина й пішли на пристань. Я згадав Дімона, і мені захотілося його побачити. «Чоловіча дружба – це сила. Посварити двох друзів може хіба що якась незвичайна жінка або справжня стерва». На пристані ми дивились на воду й мріяли. Ментів не було. У таку рань! А донеччани потроху кудись зникали у своїх справах. А мені ставало якось легше дихати.

Ми домовилися зустрітись аж увечері перед виступом, у тій кафешці, де мали відбутися поетичні читання. День минув насичено й невимушено. Поетичні читання пройшли класно. Було багато молодих поетів, було багато слухачів. Я пив коньяк. Мені все подобалось. Моя Марія-Вишня їла картоплю фрі й сміялась. У всіх був гарний настрій. У мене теж, якби… Якби не мої колишні дівчата. «Мать його, що тут відбувається!» – лайнувсь я подумки й підійшов до однієї. Запропонував їй випити. Вона відмовилась.

– Дякую, що прийшла. Мені приємно, – сказав тоді я.

– Я дуже хотіла.

Чого вона хотіла, я не зрозумів – чи то прийти, чи чогось іншого.

– Може, усе ж вип’єш?

– Ні. Ти ж знаєш, я не п’ю.

Я це мав знати?!

– Ну, як ти? Як навчання?

– Добре. Часто з «дітьми».

Знову вона про них згадала. На цей раз це мене роздратувало. Для чого вона їх згадала?

– Ну, я піду. Мені ще з багатьма треба привітатися й обійнятись, – сказав я.

– Давай.

– А може, соку, – я зробив паузу, – або води… або ще щось.

– Ні, дякую! Я не хочу.

Я взяв коньяк і вийшов на вулицю. Мені хотілося побути одному. І раптом:

– Утко, привіт!

– Привіт.

Це була ще одна з моїх колишніх.

– І досі п’єш? – спитала вона.

– Так. Ти ж знаєш, я люблю коньяк.

– Я теж.

– Тримай, – я віддав їй келих. Вона його висушила одним махом.

– Ти теж п’єш, як я бачу. Не втратила хисту.

Її звали Поліна. Класна дівчина, хороша людина. Коли ми з нею були разом, я ходив у стілах, військових штанях, мав пірсинг і по праву називався панком. Серйозних або хоча б нормальних стосунків у нас із нею ніколи не було, але пристрасть і бажання бути одне з одним мали місце. Ще й як!

Вона грала в музичному гурті, назви якого я не пам’ятаю. Я був на одному з її виступів – уже після того, як ми розбіглись. Загалом, мені сподобалося, Дімону і Ромашці – теж. (Хто такий Ромашка, я розкажу трохи пізніше). Я мало що пам’ятаю з того вечора. Це було ще в студентські роки. Єдине, що мені запам’яталося, так це допомога Стасі, моєї найближчої подруги, можна