Діва Млинища - Володимир Лис
— Дєкую…
Мокрина раптом кинулася до Федоськи, впала на коліна й обхопила ноги.
— Ти що, здуріла?
— Ще н-нє…
Руки Мокрини дрижали.
— Я ни піду відси, — проказала тихо. — Я… помагатиму…
— То й помагай…
— Н-нє… тута, скраю…
— Ну, як хоч…
Лишилася Мокрина копати скраю городу. Та як накопала повний кошик, пішла висипати в мішок.
— Бог в поміч, — тихесенько до всіх проказала.
— І тобі тоже, — відповіла Федосьчина мати.
Мокрина зосталася з усіма. Іван копав поряд з Федосею. Перемовлялися, мовби й не було поруч тієї, що крала їхнє щістє.
Федося подумала, що вона все ж перемогла. І не раз, а двічі. Перший, коли рятувала од хвороби, од смерти. Тепер другий. Другий типерка.
З того дня почалося дивне начеб об’єднання двох сімей. Помагали одна одній і садити бульбу та іншу городину. І по господарстві, притому Федоська відверто експлуатувала Мокрину — могла навіть попросити вимити в їхній домі підлогу. Мокрина слухалася, ніби й раділа, що може прислужитися. Подружилися й діти. Гралися разом, по ягоди ходили. Здається, з тої придибенції не радів тільки Іван. Якось сказав Мокрині, що більше не прийде, ну, сама знаїш, як…
— Прости…
— Чого там, — одказала Мокрина. — Оно моя замурзана любов… Три любові… А тре щось помогти — ни одкажусь. Бо ж мати зувсім уже плохі…
Десь через осеней п’ять після тої знаменної розмови до Мокрининої хати ступив найстарший Федосьчин хлопець.
— Мама, тойво, — сказав голосом батька, явно копіював. — Ну, вас на гриби запрошують… Йдіть, бо вже насмажили, холонуть.
Мокрина пішла. Федоська була вдома сама. Тарілка з грибами смачно пахла. Мокрина повечеряла, навіть подумала, що добре, вдома ни готуватиме, а неїна орава й молока поп’є. Дорікнула, що Федоська ни покликала по гриби, разом й пуйшли б.
— Та мене саму Катька наша з чоловіком пузвали.
Іванова сестра таки вийшла заміж, уже по війні за вдівця з другого кутка, до двох Петрових додалося й двійко спільних дітей.
Мокрина вступила на своє подвір’ячко з легкою душею. Готувалася доїти корову, яка щойно з паші прийшла. Вже з дійницею в руках до хліва йшла, як на подвір’я не вбігла, ввірвалася з каструлею в руках Федоська.
— Що, Федосю? Ще гриби, чи що, принесла?
— Які гриби?! — Федоська схопила Мокрину за рукав. — Відро став. Став, кажу. І бери пий. Пий швидше.
Вона зняла кришку з каструлі. Там було якесь пійло.
— Пий, — наказала Федося. — Пий. То солона тепла вода. З травою помічною. Мо’ виблюєш, то спасешся…
— Що ти… Федосю!
Відро випало в Мокрини з рук. Боляче вдарило по нозі. Їй стало враз душно, мов на подвір’я знов ступило парне літо, а затим одразу холодно, зацокотіли зуби.
— Щ-що ти…
— Отруїла я тибе, — зло сказала Федоська. — Грибами нидобрими отруїла. Того й покликала. А ти й наїлася. Пий, кажу. І два пальці до рота. Мо’ ще порятуєшся. Ой, Божечку мій…
Мокрина взяла каструлю, почала пити теплу солону, з присмаком якоїсь трави воду. Випила і її майже одразу вирвало. Потім Федося дала солоної води з милом. Тоже наказала пити.
Вони таки геть прочистили Мокринині нутрощі. Обоє знесилені опустилися на колоду біля загорожі. Слів не було, тільки втома.
18. Бадилинки
Прізвисько «Бадилинки» дав їм, як і багатьом давав, той же Іван Бройчик. На їхню матір Марію казали — Башиха, і на дочок спершу — Башисині діти, Башенята. Та Іван якось рішив по-своєму:
— Башиха — то Башиха. Неї й возом ни об’їдеш. А то — які ж Башинята? Худющі, як трясця, мовби й родилися висохлими. Справжні тобі бадилинки[54].
Так і повелося — Бадилинки, то й Бадилинки. Бадилинка старша й Бадилинка молодша. Бадилинка Тонька й Бадилинка Сонька. Вдалися сестри зовнішністю — обличчям, видовженим донизу, худорлявістю, навіть манерою ходити — рвучко, мовби вічно поспішаючи, — у батька. А батько, Франек, був не місцевим, поляком, осадніком[55], ознайомився з Марусею в Любовні, дізнався, звідки вона, а через днів десять приїхав, розшукав, і так сподобалися Загоряни, озеро, річка, ліс, що вирішив лишитися тут назавше.
Він одразу взявся облаштовувати своє життя в селі. Марія з матір’ю жила в маленькій халупці, одній з найбідніших на кутку. Їхню сім’ю в Першу світову війну росіяни вивезли при наближенні австріяк на схід, десь аж до Волги, як у селі казали, на Саратовщину. Тоді більшість загорянців, не бажаючи покидати рідні місця, ховалися в лісі, але були й такі, що піддалися на агітацію про «звірів з тевтонськими рогами». Назад вернулися вже при поляках, тепер Ликерка з двома дочками — Марусею і Юхимкою. Батько, казали, пішов у Білу армію та й загинув. Хоча якось Ликерка призналася, що найшов якусь руську бабу, волочився за нею, то вона й прогнала невірника. Дочки обидві були дорідні, тілисті, не вельми вродливі. Що не завадило обом швидко вийти заміж. Юхимку уподобав хлопець з села коло Любовня, так само в місті на ярмарку зустріла своє щастя й Маруся.
На місці старої хати закипіла робота. Як виявилося, пан осаднік мав добрі гроші. І за два роки виросла новенька добротна оселя, з великими вікнами, обрамленими, правда, чомусь різьбленими віконницями швидше в російському, а не польському стилі, з просторим ґанком, а головне — крім кухні, аж з трьома кімнатами. Оскільки на Поліссі хату називають дома, а кімнату — хата, то на Млинищі казали заздро, що в того Франека з Маруською дома зі штирма хатами. У селі ж бо навіть у найбагатших було щонайбільш дві хати-кімнати. Стала Маруся «осадніцею» і «осадніковою багачкою». Франек натякнув тещі, що їй варто пожити у старшої дочки, доки ведуться роботи. Ликері й самій не вельми подобався той розгардіяш і вона пішки подалася до Юхимки, у якої вже з’явилася онука. Більше її в селі не бачили.
Закінчення облаштування будинку співпало з народженням доньки і в Марусі. Взагалі в цій родині жінки народжували тільки собі подібних. Друга дочка з’явилася аж через п’ять літ. До того часу Франек обсадив оселю молодим садком і викопав з допомогою сільських парубків ставок, у який запустив рибу, що було для Загорян, де і річка, й озеро, дивиною. Правда, на річку Франек тоже часто вибирався рибалити. Взагалі вів пан осаднік доволі привільне життя, з худоби мав корову, за якою ходила Маруська, коня, на якому любив проїжджатися верхи по селу, й пару курочок. Про свиней казав, що тримати їх — варварство. Ще будував за домою, в саду, якийсь чудернацький апарат — яроплан,
