Діва Млинища - Володимир Лис

— На мені?

— Нє, ти ж знаєш, на кому, — відповів Іван.

І Мокринка сказала, мовби зовсім без суму, чудернацькі слова:

— Нє, Іване. Ти женишся таки на мині, тико думаїш, що мине звати Федоська.

Отак дивно й сказала.

Та женячка готувалася і відбулася вельми поспішно. Мовби хто за ними гнався і намагався щось одібрати.

Івана в Федоськи.

Чи Івана в Івана?

Подумав раз так і вилаявся. Село захиталося, а він устояв на ногах.

Весілля відгуляли за тиждень до Михайла, в останню неділю, коли ще й можна весільничати. Рішили, що переждати Пилипівський піст і ще святі вечори пусля Різдва — задовго.

На весіллі Іван щось казав, жартував, бо ж від нього ждали жартів, танцював з молодою головний танець, обличчя її, соковиті губи, все тіло аж пашіло любов’ю. Він уперше, отак зблизька, подумав, що Федоська таки з біса вродлива. Вродлива і розкішна. Як казали в них у селі — розкішна й до любові пишна. Враз до цього тіла захотілося притулитися. Порух якийсь зробив і відхлинув, подумав, що занадто довго щось грають троїсті музики цей танець. Наче спеціально затягують, щоб молодий з молодою натанцювалися.

Випала нагода — з подвір’я вийшов, спустився до річки. Сів на березі й осінній прохолодний вітер остудив лице. І сидячи подумав — чи тую музику коло їхнього двору чує Мокрина?.. Недалеко ж, усього через кілька вулиць, за поворотом, через десять домів. Бач, і порахував…

Хай би ни чула, він за обох чує.

А яке тіло у Федоськи побачив першої шлюбної ночі. Коли вдвох осталися. Катьку-Катрусю в другу хату батьки випровадили. Місяць, як на те, зазирнув у вікно, і в тому світлі Федося сорочку скидала.

Спинилася, нижня половина була вже голою, руки з сорочкою закривали груди й лице.

— Мо’ поможеш? — спитала. — Щось я заплуталася.

Вдав, що ни почув. Одвернувся. Чогось найбільше злякався, коли ті пишні білі груди в місячному світлі побачить.

Його законна жінка лягла поруч, на бік, і тими грудьми дотулилася. Почала пестити, а що він тилько слабко ворухнувся, сказала сердито, навіть зло:

— То що ж мині самій пробивати, щоб завтра родина кров на постелі побачила?

Виходить, незаймана була.

Незаймана, хоч така вродлива, для багатьох бажана.

Берегла себе для нього…

Од тої думки йому чогось стало соромно. А потім кинуло в жар.

Місяць освітив початок його сімейного життя і сховався. Він же сховатися нікуди не міг. І до, і після першого їхнього кохання.

Життя, проте, потекло, як і належало. Як Мережка тече — невідворотно.

Федоська виявилася вправною хазяйкою. Усе вміла, мама Марина не могла натішитися. Щебетала, рот ни закривався. І питала, хоч сама до роботи проворна, як те й те зробити, щоб ліпше було — свекруху те тішило ще більше.

Одне було погано, начеб ходу днів збивало, — Мокрина чогось унадилася в село швендяти, і все мимо їхньої хати, хоч була і стежка навпрошки, через городи. І чогось саме тоді проходила, як Іван у вікно дивився чи надворі щось майстрував…

Раз і сказала:

— Доброго здоровля, Іваночку. День який погожий і пухнастий од снігу.

Дрібно засміялася й потупцяла далі, щоб на другий день знов мимо двору пройти. Ніби маятник на годиннику настінному, що недавно в їхній домі з’явився.

На сьомі чи восьмі такі походеньки не витерпів Іван. Кожушка накинув і за нею рушив. Мо’ побачить, куди то вона так внадилася.

Мокрина спинилася коло повороту на вулицю, що йшла мимо церкви. До храму зібралася? Али ж сьогодні будень.

Як привітався, почув:

— А я знала, що ти за мною підеш.

— Я то пуйшов, а ти чого щодень внадилася?

— Куди? До вашого хазяйства кури красти? По-моєму, ти ще вулиці ни викупив, маю право ходити.

— А чого ходиш?

Вона усміхнулася. Погріла руки без рукавичок губами. Які він колись (колись?) цілував, і знов тихо всміхнулася — так вона тико вміла.

— Ходжу, щоб тибе причарувати. Причарувати і зурочити. Доки сто вроків на сотню сорок ни пошлю — ни перестану ходити.

Іван схопив неї за старий, благенький кожушок, струсонув.

— Ну добре, я падлюка, кинув тибе, на гинчій женився, прости, як можеш… Та назад ни вернеш… Дай мині спокій…

— Овва, який сердитий, — од холоду її рук, які поклала на його, защеміло в грудях. — Таким я ще тибе ни бачила… І ни падлюка ти, голубе Іванку, а нищасний чоловік. Щістя хіба виросте, як навесні з білої свеї Федоськи горох посадиш, та зо сто стручків пуд осінь виросте, отоді й намолотиш своє щістє.

Одпустив неї, подумав, що ніц і сказати ни може на ту чудну мову.

Сказала вона:

— Все, Іванку, до баби Насті за вроками йду. Виглядай мине завтра коло віконечка, як ясне сонечко.

Пішла, озирнулася і зі смішком:

— А ни виглядатимеш, вночі прийду білою відьмою, посеред саду стоятиму, доки ни виглянеш, кожуха зігрітися ни винесеш.

Тико й подумав: «Варіятка. Мокринка — варіятка?..»

І другого дня, і третього, до вікна старався не підходити. Надворі побачив знайому постать на вулиці — за хліва сховався.

А вночі щось його розбудило, а потім й до вікна покликало. Визирнув і одсахнувся — там, де садок закінчувався, виднілася постать. Жіноча. Тильки ни біла, а темна на білому-білому, і вночі те видно, снігові.

«Зувсім здуріла дівка, — подумав. — Околіє ж, що тоді робити? Піти чи що?»

Лайнувся подумки і почав одягатися.

— Куди ти, Йванку? — Федоська сонно.

— До вітру схожу.

— Так у сінях відро.

— Я по-великому.

— Мо ‘ зїв щось ни те…

Двір зустрів холодом і морозом. Вичовгав за вугол доми. Стовбичить постать. Та коли, чортихаючись, туди рушив, раптом знялася з місця й спершу пішла, а потім побігла крізь сніговий замет. Спинився. Не кричатимеш же посеред ночі навздогін…

Од постави раптом одірвався якийсь клубок і побіг навстріч Іванові. Пес. Їхній пес Бровко. Пізнав Мокрину й того не загавкав? Мало не копнув пса ногою, коли той підбіг. А постать все віддалялася й віддалялася, доки не зникла, не розтала в пітьмі зимової ночі.

Вранці подумав: «Чи не привиділось?» Зайшов у сад. Є людські сліди. Невеличкі, явно жіночі, від валянок.

«Та що ж то таке, людоньки?» — подумав.

Вертався — била пропасниця, гірше, як уночі.

Та з тої ночі перестали, зникли денні Мокринині походеньки. День, два, три… Минали дні… Довгі короткі зимові дні… Піймав себе на думці, що чекає, виглядає, коли та божевільна з’явиться на вулиці. Не з’явилася. На п’ятий день не