Діва Млинища - Володимир Лис

Письмо, письмо од Івана…

Пересилила себе — сьогодні ж велике свєто, гріх у чужу хату лізти, подвійний, потрійний гріх. Рушила далі, та молоточки в голові стукали.

Іванова родина була в церкві. Й найменшу Федоська на руках тримала. Хай моляться і вона помолиться. У неї своя особлива молитва за Івана.

Назад верталася з посвяченою громничною свічкою, як могла, долонею вогник од вітру затуляла. Мусить донести, бо тож тремтить на зимовому вітерці живе полум’я Іванової душі. Подумала: «Донесу, ни погасне, то життя коханого завчасно ни згасне».

Свічку вона донесла. Догорілу до половини, а друга, жива половина, гріла їй пальці. А всередині зігрівав другий вогонь — була вже на шостому місяці, з усіх сил старалася, щоб люди не помітили. Навіть думала — ци йти до церкви, та думка про ту свічку, яку мусить до оселі принести, повела. І ни одну, вдвох, разом з майбутнім дитєтком, повела до храму. Може, в такий день і гріх неїн поменшає.

Та навесні таки здійснила ту тоже грішну задумку. Вибрала деньочок, коли Бройчики мали бути в полі — бо ж рання весна — пройшлася вулицею, уздріла хворостинку на клямці, й уже ніяка сила, ніяка пересторога стримати не могла. Скрадаючись, мов кішка, котра лізе вчинити шкоду, зайшла до хати. Гупало шалено серце.

«Що я роблю?» — подумала.

А робила те, що шукала звісточку од Івана. Обдивилася стіл, скриньку на підвіконні, мисника, навіть під подушку на ліжкові (то тут спали Іван з Федоською?) зазирнула. Зі стіни на неї осудливо дивилася Божа Матір. І тут як голкою штрикнуло — божниця[53]! Там мають бути!

І точно — за образком намацала папірці. Дістала. Цілих п’ять солдатських трикутників. Кольнуло — бач, скіко написав!

Розгорнула один. То правда — ни вміла читати, ни навчилася грамоти. Бідота вони, наука ни для неї. Стояла вдивлялася в букви, закарлючки якісь. І раптом до обличчя притулила Іванове письмо, а далі взялася буковки на папері обціловувати. Відчула — махоркою пахнуть. І начеб потом Іванових пальців.

Подумала — може, одненький прихопити? Не помітять. Стрималася. Не буде цей гріх брати на душу, ни по ній, по Іванові може вдарити.

Вийшла надвір. Вся тремтіла. Коло хати стояв пес, крутив хвостом. Знав неї — не раз приходив з Іваном.

Іван Бройчик вернувся наступної весни, живий-здоровий, тільки раз і поранений. Сина йому показала, до неї першим вступив — бо подарунки привіз, як додому зайшов би раніше, то вже й не приніс би. Губну гармошку дістав, сказав — підросте, грати навчиться.

Його роздвоєне життя тривало. Через рік і у Федоськи народився син. Взагалі ж і в тої, і в тої Іванових законної й незаконної жінок було по троє дітей. Тільки у Федоськи двоє синів і дочка (і це була перевага), а у Мокрини — дві дочки й син. Федоська мріяла переважити незаконну, позашлюбницю, і мрія ця здійснилася, правда, аж на сорок четвертому році життя. І тепер мала вона два сини й дві дочки.

Що цікаво — обидві жінки ніколи не виявляли неприязні на людях. Не переговорювали, не проклинали одна одну. Правда, якщо на гостинах чи на хрестинах, весіллях були Іван з Федосею, то там не було Мокрини, навіть у сусідів або й родичів. Жодного разу. Знаходила якусь причину, чого не прийшла. А мо’ й розуміли люди…

Відколи Іван повернувся з війни, Мокрина старалася не ходити мимо їхньої оселі. Все ж їм з Федоською час од часу випадало зустрічатися — на тій самій вулиці, біля крамниці в центрі села, у церкві й біля церкви, Провідної неділі на могилках, на польових стежках й навіть у лісі, куди обидві (звісно, окремо) ходили про гриби і ягоди. Якщо така зустріч відбулася наодинці, й поблизу не було видно людей, Федоська давала волю почуттям до жінки, яка крала її чоловіка й щастя, і язику, з якого злітали образи й брудні слова. Кілька разів добре гепнула по спині й плечах — копачкою, ломакою, порожнім кошиком. По статурі й силі перевага була на її боці. А втім, Мокрина навіть не відбивалася, раз сказала тільки:

— Як уб’єш чи покалічиш — полегшає?

Вдруге, коли Федося нагадала, як її рятувала од смерті, а тре було ни приходити, хай би вмирала така невдячна сучка, Мокрина промовила:

— За порятунок повік вдячна. Тико ж Іван мине любить і я його люблю. І що з собою зробити — ни відаю.

— А в мине діти од кого? Розказати, як він зо мною спить, із жінкою свею законною, а ни шльондрою, яка чужого чоловіка до себе закликає.

— Я ни кличу…

Сказала й одійшла. Ще чула прокльони навздогін. Звучали, й коли озирнулася, і вже Федоськи не побачила.

Діти їхні, підростаючи, довідуючись од сусідів правду, батька любили, та між собою ворогували — були й штурхани, й «байстрюк» чи «байстрючка» на адресу Мокрининих дітей.

Усе змінилося того дня ранньої погідної осені. Бройчики — і старші, й Федоська з Іваном — копали бульбу на своєму городі. І раптом Федоська завважила ще одну копальницю на іншому краю городу.

У Федоськи очі на лоба полізли — Мокрина.

Мокринисько!

Мокринище…

Чого їй треба?

Сказала до Івана:

— Гля, твоя уже прийшла бульбу красти. Чи якої трясці їй треба?

— Ни відаю, — Іван.

— Йди, прожени.

— Тобі треба, то й проганяй.

І Федоська, як стояла з копачкою в руці, попрямувала до найосоружнішого бабища в селі.

— Що, бульби краденої захотілося?

Мокрина підвела голову. Їхні очі зустрілися. У Мокрининих очах Федоська побачила не ворожість — муку, жаль і… Їй раптом здалося, що з тих очиць — не безсоромних, а якихось начеб незнайомих — раптом випурхнула пташка. Маленька сіра, як і очі, пташка й затріпотіла над землею, а потім почала підніматися в небо.

Федося здригнулася.

Одступила крок назад. Що ж то було?

— Я вам помогти прийшла, — сказала Мокрина — прохально й начеб вибачливо.

— Помочніца вона!.. Обійдемося…

— Так люди кажуть, що за день-два дощі затяжнеї мають почєтися. Дай, думаю, помогу…

Федоська не знайшла слів. Над бульбовищем стало раптом наче ще світліше. Подув легенький теплий вітерець.

«Який же сьогодні день?» — раптом не знати чого подумала Федоська.

Пригадала — вівторок. Чи п’єтниця? Чого вона питає? Хто ця жінка?

— Якщо вже прийшла, то ходи до кумпанії, — несподівано для самої себе сказала