Меч Арея - Іван Іванович Білик

Богдан тільки махнув рукою на сю шпильку, бо сам викликав її, й рушив на полуніч.

І вже потім йому розповіли про всі події, зв'язані з похороном Рогволода...

Требу поховання виконували за всіма правилами звичаю руського, й сіврського, й деревського, й луганського, як рікли старці на вічі й як поклали.

Щодня відбувалися великі чи малі поминання, й сі дні кінчались неодмінними стравами й піснями. Людина з честю мусить приймати й дароване їй Богом життя, й наслану ним же Морану, що несе в руках косу смерті.

Після трисідмичника, що відбувсь у двадцять перший день, старці оголосили:

— Котра жона чи діва має хіть придружити померлого князя, нехай рече.

Рогволод власної жони не мав, вона померла ще давніше, й хоч поляни-русичі не значили сього в своєму поконі, але се була данина законові сіверян, законові деревлян, та й деякі лугарі дотримували такого обряду, тому Великий князь усіх чотирьох україн повинен був перейти в ірій, чи в рай, придруженим.

Спочатку ніхто не зголошувався йти доброхіттю з Рог-володом, хоч питали всіх роб, і всіх челядниць, і витичівських жін і дів, і смердок навколишніх сіл та городищ. І коли старці вже збиралися послати нарочитих у землі Сіврські й Деревські, раптом одна жона зголосилася:

— Я маю хіть.

Се була ще досить молода жінка в чорному полотті мало не до п'ят і в такому самому чорному полотку, що заповивав їй голову й увесь вид, лишаючи вільними самі сині очі та брови. Брови мала широкі й чорні, з-під полотка ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в словах одчувався ледь помітний сіврський приголос. Коли старці поцікавилися, хто вона є, чи має собі можа й усяке таке, жона відповіла коротко:

— Вдовиця єсмь.

І більше нічого не сказала, та ніхто й не налягав, бо людина сама погодилася придружити князя, й у такій справі слова не важать анічогісінько.

Відтоді ся жона стала на видноті, й тривало все те цілу сідмицю — від двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли місяць повернувся до людей тим самим боком, яким був у ніч смерті Рогволода. Жону годували найкращим і поїли найкращим, і вона ні в чому собі не відмовляла, бо такий закон і покон деревлян і сіверян, та навіть частина лугарів його виконує й дотримує.

Коло жони завжди було багато жін, і жінок, і дів, і дівчат, і всі вони співали їй пісень і намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тінь, стара жона, мабуть, найстаріша з цілого Витичева городу й навколишніх сіл і городищ. Стариця була вбрана в усе біле, тільки голову мала запнуту чорним полотком, і то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася її. Тільки раз, охоплена несподіваним настроєм, голосно плакнула, затулила вічі кінцем полотка й довірливо тицьнулася на груди стариці:

— Бабуню-у... ще ж я-м і молода.

Стариця співчутливо поплескала її по плечах і приголубила:

— Котрого ж єси літа повела?

— Чотирдесять і другого...

— Речеш «чотирдесять»... Чую, що єси з моїх земель... Зодкуду ж прийшла єси?

— Ой, бабу-у... — заплакала жона, та так більше нічого й не сказала.

Стариця налила їй повний келих міцного бурого меду:

— На, спий, воно й трохи...

Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та білого обличчя й випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й пішла корогодом навшпинячки. Діви й ддвчата заспівали весільної, бо так належало:

Ой летіла чаєчка

Та сизокрилая,

Та ста на моріг, на моріг,

А на тому та на морогу

Сизий сокіл кличе,

Кличе та прикликає:

Ой чаєчко-ворочаєчко,

Та зодкуду, та куди летиш,

Політаєш?

Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всі жони й діви та дівчата, всі стариці витичівські й не витичівські заголосили й запримовляли, рвучи на собі коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з красної світлиці княжого терема, звідки шестеро зоружених можів винесли дубову корсту. В горсті лежав не сам небіжчик, а його подобина, шита з полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одіж, у яку був одягнений мрець, — теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою, гарну видрячу шапку з позолоченим тулом і м'яке зелене черев'я на ногах. Можі несли домовину, жони ж сипали їм під поробошні м'яту та любисток, і плакали, примовляючи, й витирали сльози білими полоточками та клали їх у труну.

Похід проминув княжі й городські ворота й потягся до того місця на пагорі, де мав одбутись похорон. А на пагорі вже сталися великі зміни. Справжнього небіжчика, який усі ті дні лежав у холодній ямі, закиданий м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його всадовили на човні, встеленому багатим і різнобарвним узороччям, обіклали з усіх боків шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохіть вийшов попрощатися зі своїми рідними й городянами й зі своїм єдиним сином, який стояв найближче від поховальної ладді й вже не плакав, а тільки шморгав носом та зрідка клав на себе несміливі хресні знаки.

Ті, що принесли княжу подобу з городу, витягли її й поклали на звільнене місце в ямі, а під ладдею, що дивилася на поминальників роззявленою зміячою головою, вже було повно борових і дубових колод, збитих і поскріплюваних великими залізними скобами.

Жони голосили й голосили. Біла стариця, запнута чорним полотком, з'явилася посеред голосільниць несподівано. За нею дві молодиці вели попід руки наречену жону. Її вже перебрали, й тепер вона була в дівочій сорочці з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на розпущених русявих косах, уся в намисті, золотих і срібних обручах, яскравому наруччі з золота, срібла та єюпетського скла, на ногах, які нетвердо ступали по землі, жовтіли гарні скоряні черевії. Жону підвели до напівзакладеної колоддям ями, й біла стариця в чорному полотку на голові поспитала:

— Що видиш там, отрочице?

Жона заглянула в темну яму, підтримувана попід руки, й мовила:

— Виджу зелений сад-вітроград.

— А що в тому саду видиш?

— Виджу, що там є вельми ліпо...

— А кого видиш там?

Жона подивилася докруж, тоді заглянула в яму, далі знову на людей.

— Виджу князя.

— А ще кого?

— Виджу матку свою й вітця