Меч Арея - Іван Іванович Білик

Борислав мостився на своєму гнідому якось боком — щоб увесь час мати перед очима нового Великого князя. Старий же конюший Випита, як завше, мовчав, мовчав, але й він мусив радіти, бо його широким вилицюватим обличчям раз по раз маяла стримана посмішка.

— Що вречеш, княже, — спитав велій болярин, коли здолали добрих сорок гонь дороги, — що вречеш, коли візьму собі ту біляву готку з першого воза?

— Бери, — байдуже відповів Гатило. Тоді повернувся до Борислава й пильно глянув на нього: — Пощо тобі готка?

— До теремця. Жоною.

— Жону ж маєш.

— Візьму ще їдну. Хіба-м. гірший за инчих боляр? Усі мають по дві, й по три, й по чотири.

— Греки сміяти-ймуться, — кинув Богдан Гатило.

— Хай на своїх греків Годой озирається. Не єсмь віри грецької, ні юдейської.

Князь подивився на Вишату, не на болярина, а саме на Вишату, й старий конюший відчув на собі його погляд і ясно всміхнувся. Після одруження з Годоєвою сестрою між ним і луганським кошовим князем зав'язалася приязнь, але Вишата не поступався християнинові своїми вітчими кумирами, хоч Богдан і був майже певен, що Годой не раз і не двічі підбивав свого зятя на те. Тепер Вишата лагідно всміхавсь, отже ж, не засуджував давнього побратима за його намір. А всі ж у Києвому городі відали, як любить Вишата свою Радмилу.

— Бери, коли хіть маєш, — подивився князь на Борислава. Й той повернувсь назад — чи не видно русявої готки. Та вози котилися в самому хвості, так наказав Гатило, відставати ж Борислав не наважувавсь. Він знав, як живе князь зі своєю Русаною, йому було шкода Гатила — ще ж молодий між, усього тридцять восьме літо ряст топче, й несміливо, ховаючись у машкару можеської відвертості, що породилася довгими літами й давньою дружбою, закинув:

— А ти, княже?

— Що?

— Коли не жону, то... наліжницю... Не євнух же єси. Спом'яни, як ми в греках!

— То в греках, — відповів Богдан таким тоном, що в Борислава зникла всяка хіть сперечатися. — Нехай тоді, як і Вишата вдруге позлюбиться.

Несподіваний жарт розігнав неприємність напруги, й усі троє засміялися.

— Нехай, як рак свисне! — підсумував цибатий болярин, хоч, власне, й розмову цю завів не ради білявої готки, а навздогад Богданові. В Борислава й своїх роб і робів було досить, і не мав потреби й питати, коли б вирішив позлюбитися з другою жоною.

На віче ніхто з-поміж ратників не сподівавсь, і найменше за всіх Богдан, але в Києвому городі, куди він завів полк перепочити, його повідомили, що в стольному Витичеві зібралося повно старців і можів з усіх країн і чекають на нього. Богдана Гатила це трохи знепокоїло. В чому річ? Пощо знову віче? Адже ще чотири літа. тому старці примучили Рогволода нарікти київського князя «в себе місто», й він сам, і нині покійний дідо їли в усіх на виду землю?

Наступного вечора Богдан Гатило був зі своїм полком у стольному Витичеві, й старці заспокоїли його. Старійший, Пошогод, підніс йому хліб-сіль на рушнику й сказав:

— Здоровий будь у своєму домі, Великий княже.

Богдан Гатило вклонився старцям і перейняв дари землі Руської. «Великий княже», отже, віче не в тім.

Потому з'ясувалося, що поміж старців спалахнула сварка: як ховати померлого князя? За руським законом і поконом? Тоді його тіло слід покласти в ладдю й спалити на чистому вогні. Але ж Рогволод сидів на великокняжому столі й від решти україн: від Сіврської, й од Дерев, і від Лугів.

— Як ти речеш, по тому й буде, — сказав Пошогод, і всі закивали сивими головами: а так, а так. — Бо не дійшли смо згоди.

Богдан стояв і не знав, що відповісти. Нарешті мовив:

— Рогволод був крові руської й кості руської. Але ж. був і вітцем усіх чотирьох україн. Так є?

— Так, так, — закивали старці знову.

— То я й речу: ховаймо, щоб кожний кинув йому на могилу жменю землі. Всі ж ми требу требимо й Богові, й Дажбогові, й Дані, й Перунові, й Волосові, й Морані, й усім, кому кланялися наші діди й прадіди. Хотів би-м і я, щоб і мене так поховано було, коли ляжу в старості чи на полі боронному. Бо нарікли мене своїм князем і поляни-русичі, й деревляни, й сіври й лугарі, що носять довгий чуб за вухом, наче князі.

Старцям припала до вподоби така мова молодого правителя, й вони пішли втрясати подробиці майбутнього похорону.

Складний ритуал тривав майже цілий місяць: небіжчик мусив піти в ірій, коли нічне світило стане в тому самому поверту, як було в день смерті, й сього часу треба чекати рівно двадцять вісім днів. А доти належало підготувати вмерлого за всіма правилами діднього локону.

Кілька боляр і старців ділили золото, й срібло, й усякі цінності Рогволода на три частини: одна піде родині небіжчика, друга на треби, а за решту буде влаштовано тризну. Єутихій кривився, що старці так вільно вештаються в скітниці його батька, виносять на дерев'яних точених мисах жовті та білі номизми грецького й латинського карбу, ваговиті шестигранні руські гривни, кільця, обручі та інші прикраси, але нічого вдіяти не міг. До красної світлиці він не заходив, лише страхливо заглядав, як там одягають і чепурять його вітця, раз по раз клав на себе хрести, м'яв кулаками вічі, тоді знову йшов до скітниці, до стаєнь і кошар, до клітей і підклітей, де теж господарювали сиві діди.

На високому пагорі над самим Дніпром теслі клали дубовий зруб, де мали ставити ладдю з небіжчиком. Єутихій слухав цюкіт їхніх сікир і бородов, і на душі в нього ставало лячно. Йому жодного разу й на думку не спало, що, може, треба прочитати над старим якусь богоспасенну молитву, й коли він навіть хрестився, то робив те зо страху за самого себе й за свою душу. Що буде? Що буде тепер?

Він не всвідомлював, що досі жив під батьковою рукою, мов курча під теплим і надійним крилом квочки, а тепер нев'яснимий страх опосів його. Єутихій спробував навіть усміхнутися до свого двоюрідного племінника, та Богдан ходив заклопотаний і не звертав на нього уваги.

Тим часом од Дніпра десятьма парами волів притягли