Готель - Артур Хейлі
Коли вони поїли, Марша сказала:
— А каву будемо пити на галереї!
Вони підвелися, і дівчина швидким, поривчастим рухом узяла його під руку. Стримуючи усмішку, він дозволив їй вивести себе в хол. Потім вони зійшли нагору широкою спіраллю сходів і опинилися в просторому, тьмяно освітленому коридорі, стіни якого були вкриті фресками. Коридор виходив на відкриту галерею, де під миготливим газовим ліхтарем на столику стояли дві чашки й срібний кавник. Наливши собі кави, вони сіли на м’який широкий диван-гойдалку, що ліниво гойднувся разом з ними. В свіжому вечірньому повітрі легесенько повівав вітерець. В саду на різні голоси дзижчали нічні комахи; з Сейнт-Чарлз-авеню, що лежала за два квартали звідси, долинали приглушені звуки вуличного руху. Марша раптом затихла, принишкла.
— Схотілося помовчати? — спитав Пітер.
— Ні. Я хочу вам щось сказати, але не знаю, як.
— Спробуйте сказати прямо. Часом це дає найкращий результат.
— Гаразд. — Голос її зірвався від хвилювання. — Я хочу одружитися з вами.
На кілька довгих хвилин — чи, може, то були тільки секунди? — Пітер наче закляк, і йому видалося, що все довкола завмерло. Відтак обережним, чітким рухом він поставив на стіл свою чашку.
Марша закашлялася, кашель перейшов у нервовий сміх.
— Якщо ви надумали тікати, сходи — онде.
— Ні, — відповів він. — Якщо я втечу, то ніколи не довідаюся, чому ви сказали те, що я почув.
— Я й сама не знаю. — Марша дивилася просто себе, в темряву, не повертаючи до нього обличчя. Він відчував, що вона тремтить. — Просто раптом захотіла це сказати. І зрозуміла, що не сказати не можу.
Пітер знав: цій поривчастій дівчині треба відповісти лагідно й тактовно. Горло йому здушив нервовий спазм, і нараз, без видимого зв’язку, згадалося сказане вранці Крістіною: «Порівнювати малу міс Прейскотт з дитиною — це все одно, що називати тигрицю кошенятком. А втім, деякі чоловіки, напевно, мріють про обійми тигриці». Певна річ, слова ці надто різкі й несправедливі. Але Марша вже й справді не дитина, і не слід розмовляти з нею, як з малою.
— Маршо, ми майже не знаємо одне одного.
— Ви вірите в інстинкт?
— Так. Певною мірою.
— Як тільки я побачила вас, інстинкт мені підказав, що ви — гарна людина. — Голос її звучав нетвердо, але вона вже опановувала себе. — А мій інстинкт майже ніколи не підводив мене.
— А із Стенлі Діксоном, з Лайлом Дюмером? — м’яко нагадав він.
— І щодо них мій інстинкт був правильний. Тільки я не послухалася його. А тепер — послухалася.
— І все-таки інстинкт може ввести в оману.
— Що ж, від помилок ми не застраховані. Можна півжиття прождати — й пошитися в дурні. — Марша повернулася до нього, їхні очі зустрілися, і Пітер зрозумів, що вона — натура куди сильніша, ніж він думав. — Мої батько й мати, перше ніж одружилися, зустрічались п’ятнадцять років. Мати колись сказала мені, що всі їхні знайомі пророкували їм ідеальний шлюб. А вийшло таке, що гірше не придумаєш. Справжнє пекло.
Він мовчав, не знаючи, що сказати.
— Це була для мене наука. І був інший приклад. Ви бачили нашу Анну?
— Так.
— Коли їй минуло сімнадцять, її примусом віддали за чоловіка, якого вона бачила перед тим лише раз. За неї все вирішили батьки — знаєте, тоді так часто робили.
Не зводячи з неї очей, він сказав:
— Знаю.
— Напередодні весілля Анна цілу ніч проплакала. Але під вінець пішла, і прожила із своїм чоловіком сорок шість років. Він помер минулого року. Вони обоє працювали в нас. Добрішого, лагіднішого чоловіка я зроду не бачила. І це було справді ідеальне подружжя.
Він повагався, але спокуса виграти очко перемогла:
— Анна, однак, діяла всупереч інстинктові. Бо якби послухалася його, то не одружилася б.
— Так. Я просто хочу сказати, що безпомилкових шляхів немає, й інстинкт може бути незгіршим дорадником, ніж будь-що інше. — Вона помовчала, потім сказала: — Я певна, що згодом ви покохаєте мене. Я все зроблю для цього.
І раптом — несподівано для самого себе — Пітер відчув, що хвилюється. Марша, звісно, химерує — все це повітряні замки дівочої фантазії. Обпікшись на власних романтичних вигадках, він знає їм ціну. І все-таки — де межа між фантазією й реальністю? Невже він усе життя мусить оглядатися на гіркий досвід минулого? А що як дівчина не фантазує? І вже всупереч усякій логіці він сказав собі: «Відкинь вагання. Візьми її слова на віру». А потім подумав — цікаво, як поставиться до цього Марк Прейскотт…
— Якщо ви думаєте про мого батька…
Він аж злякався:
— Як ви вгадали?
— Вчуся читати ваші думки.
Він судорожно зітхнув — хапнув ротом повітря, наче воно раптом стало розрідженим.
— То що ви хотіли сказати про батька?
— Спочатку він, мабуть, стривожиться й зразу вилетить сюди. Тільки мене це не лякає. — Вона всміхнулася. — Він завжди уважно вислухує мене, і я певна, що зумію переконати його. До того ж, ви йому сподобаєтеся. Я знаю, які люди викликають у нього симпатію. Такі, як ви.
— Що ж, уже легше, — сказав Пітер, напівжартома, напівсерйозно.
— І ще одна обставина, яка мене особисто не обходить, але для батька має значення. Він одразу зрозуміє, що ви чоловік з перспективою і колись будете мати власні готелі. Мені ж це байдуже. Мені потрібні тільки ви. — Голос її знову зірвався.
— Маршо, — лагідно промовив Пітер, — я не знаю… Я просто не знаю, що вам відповісти.
Дівчина знітилася, враз утративши самовпевненість, яка давалася їй, видно, нелегкою ціною. Тоненьким, розгубленим голоском вона проказала:
— Ви, мабуть, вважаєте мене дурненькою. Коли так — то скажіть прямо…
— Зовсім ні, — запевнив він її. — Якби всі люди були такі чесні, як ви…
— То я не шокувала вас?
— Шокували? Ви мене потішили, я зворушений…
— Тоді не кажіть більше ні слова! — Марша підхопилася й простягла до нього руки. Він узяв їх у свої — пальці між пальцями — і вона гаряче зашепотіла: — Ідіть! Ідіть і думайте! Думайте, думайте, думайте! І тільки про мене!
Він відповів — цілком щиро:
— Думатиму. І тільки про вас.
Вона подалася вперед, щоб
