Готель - Артур Хейлі
Взяти в Ройса таку заяву спало Пітерові на думку вчора ввечері. Він одразу ж подзвонив молодому негрові, й сьогодні вранці той приніс її. Кожна фраза в цьому акуратно видрукуваному документі була сформульована чітко і ясно — відчувалася Ройсова юридична освіта. Вручаючи документ, Елоїс Ройс, однак, попередив Пітера:
— Запам’ятайте мої слова: жоден суд у Луїзіані, розглядаючи справу про згвалтування, в якій фігурують тільки білі, не візьме до уваги свідчень негритоса.
Хоч Ройсів ущипливий тон дратував Пітера, він запевнив хлопця:
— Я переконаний, що до суду справа не дійде; просто якщо вже стріляти — то з усіх стволів.
Сем Якубець теж прислужився в цій справі. На Пітерове прохання, завідуючий відділом кредиту навів довідки про Стенлі Діксона і Лайла Дюмера й доповів:
— Батько Дюмера, як вам відомо, президент банку, а Діксон-старший торгує автомобілями — торгівля процвітає, живуть на повну губу. Обом чадам батьки потурають у всьому — як-то кажуть, душі за ними не чують — і грошей їм не шкодують, хоч і знають міру. Наскільки я розумію, обох старих нітрохи не збентежив би той факт, що синок переспав з якоюсь дівчиною; і той, і другий, почувши про це, сказав би, напевно: «Я теж замолоду гуляв». Але участь у спробі згвалтувати — то вже річ зовсім інша, надто коли йдеться про дочку Прейскотта. Марк Прейскотт — одна з найвпливовіших осіб у місті. Всі троє батьків належать до одного кола, хоч Прейскотт, очевидно, стоїть на щабель вище. І якщо він як слід візьме в роботу Діксона й Дюмера-старших, звинувативши їх синків у спробі згвалтувати його дочку, скандал вийде грандіозний, і обидва хлопці знають це.
Тепер на одержаній від Якубця інформації Пітер будував свою тактику.
— Нас цими заявами не залякаєш, — сказав Діксон. — Вони ламаного гроша не варті, бо на власні очі ви нічого не бачили, а записали все з чужих слів.
— Можливо, — відповів Пітер. — Я не юрист і не знаю, як ставляться до таких документів у суді. Але зовсім заперечувати їхню вагу я б не став. А крім того, навіть якщо вас не засудять, після процесу репутація ваша буде підмочена, од вас смердітиме за милю, і декого з вас батьки по голівці не погладять. — Побачивши, як перезирнулися Діксон і Дюмер, він зрозумів, що влучив у ціль.
Гледвін не витримав і вигукнув, звертаючись до інших:
— Господи, нам ще тільки суду бракувало!
— Що ж ви збираєтеся робити? — дивлячись спідлоба на Пітера, запитав Лайл Дюмер.
— Якщо ви будете поводитися розумно, я обмежуся цією розмовою. Якщо ж ви й далі пручатиметесь, я за годину надішлю телеграму містерові Прейскотту в Рим, а ці документи передам його адвокатам.
Діксон глузливо запитав.
— А що ви називаєте «розумною поведінкою»?
— Пояснюю: кожен з вас мусить зараз, у цій кімнаті, детально описати все, що сталося в понеділок увечері, зазначивши, з чого все почалося і хто із службовців готелю замішаний у цій справі.
— Дзуськи! — вигукнув Діксон. — Дідька лисого ми вам…
— Заткни пельку, Стене! — роздратовано урвав його Гледвін і звернувся до Пітера: — Припустімо, ми напишемо те, що ви кажете. А що потім?
— Хоч мені й дуже хочеться передати ваші пояснення поліції, я обіцяю вам, що їх не побачить ніхто, крім двох-трьох відповідальних осіб у готелі.
— А де гарантія, що ви нас не обдурите?
— Ніде. Вам доведеться піти на ризик.
В кімнаті запала тиша, порушувана тільки рипінням стільця і приглушеним стукотом друкарської машинки за дверима.
Перший озвався Валоскі:
— Я згоден. Дайте мені папір.
— Мені теж, — докинув Гледвін.
Лайл Дюмер і собі похмуро кивнув головою.
Діксон зневажливо скривився, потім знизав плечима.
— Я бачу, вас усіх на мемуари потягло. Що ж, де громада — там і я. — І кинув Пітерові: —У вас є ручка? Тільки з широким пером — бо в мене натура широка.
Через півгодини Пітер Макдермот уважно перечитав кілька сторінок, що їх він тільки побіжно переглянув, перше ніж відпустити хлопців.
Всі чотири версії загалом збігалися, відрізняючись хіба незначними подробицями. І в усіх чотирьох не тільки визнавалася провина, але й називалося ім’я службовця готелю, причетного до цієї справи: старший розсильний Гербі Чендлер.
12
Спершу туманна й невиразна ідея нарешті визріла в голові Ключника Мілна в чіткий план.
Він був певен, що поява герцогині Кройдонської у вестибюлі саме в ту мить, коли і він був там, — зовсім не випадковий збіг. Це перст божий, що вказує на стезю, яка приведе його до казкового багатства.
Ясна річ, смішно було б сподіватися, що герцогиня привезла з собою в Новий Орлеан усю свою колекцію. З газет він знав, що в мандри вона бере лише частину тих Аладінових скарбів. І все-таки куш можна зірвати величезний, навіть якщо більшість привезених камінців вона зберігає в готельному сейфі, навіть якщо дістанеться йому тільки те, що вона держить напохваті.
Отже, тепер потрібен ключ — ключ від люкса ясновельможного подружжя. І Ключник Мілн почав шукати до нього шлях.
Кілька разів він піднімався й спускався ліфтом, сідаючи щоразу в інший, щоб не привертати до себе уваги. Опинившись, нарешті, наодинці з ліфтером, він ніби між іншим поцікавився:
— Скажіть, це правда, що в готелі живуть герцог і герцогиня Кройдонські?
— Так, сер.
— Для отаких цабе у вас, напевно, є спеціальний номер, — добродушно всміхнувся Ключник. — Не те, що для нас, простих смертних.
— Маєте рацію, сер, герцог і герцогиня мешкають у Президентському люксі.
— Он як? І на якому ж це поверсі?
— На дев’ятому.
Ключник подумки поставив галочку навпроти пункту першого свого плану й вийшов з ліфта на своєму поверсі — восьмому.
Пункт другий полягав у тому, щоб з’ясувати номер цього люкса. Це виявилося ділом нескладним. Досить було піднятися службовими сходами на один поверх і пройти два-три десятки кроків коридором. Двійчасті оббиті шкірою й оздоблені геральдичними ліліями двері
