Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха
Левін повернувся разом із сутінками. Витягнув з внутрішньої кишені пальта пляшку горілки. Нічого не пояснюючи, виставив її посеред столу. Поруч поклав величенький пакунок із великим вензелем кондитерської Самадені[58]. Після чого, так само мовчки, скинув пальто й занурився у старе крісло, поклавши на коліна стосик свіжих газет та розгорнувши першу. За якийсь час промовив з-за газети:
— Нашого втікача шукають. Тільки не пишуть, звідки втік. Просто — небезпечний терорист та вбивця. Волох Андрій, правильно ж?
— Ну…
— Але чутки ходять. Я послухав, де треба.
Де й кого слухав та що почув, Левін вирішив не пояснювати. Полтаву розпирала цікавість. Дуже хотілося знати, як саме Охоронне відділення створює потрібну ротмістру Підвисоцькому та абсолютно достовірну легенду про його втечу з тюрми. Відтак вирішив мовчати, вже зрозумівши: до нього тут заговорять та почнуть ставити питання лише тоді, коли самі захочуть.
Штерн прийшов останнім.
Листопадові сутінки вже впевнено перейшли в холодну осінню ніч. Коли старший зайшов, усі одразу відклали свої справи. Навіть Левін перестав читати газету. Вийшла й завмерла у дверях Фаїна. Підвівся з підлоги Полтава: більше просто не мав де сісти, тож розмістився в тому кутку, де спав напередодні.
— Горілка, значить, — проговорив Штерн, і з його тону було незрозуміло, тішиться він, побачивши пляшку, чи йому це, навпаки, не подобається.
— Горілка, — луною відізвався Левін, кинув газету на підлогу, рвучко підвівся: — Ну? Що?
— Все, — почулася спокійна відповідь. — Уже все. Збирайся, підемо.
— Я? — перепитав Левін.
— Ти. Вольфе, ти теж підеш із нами. — Погляд Штерна обійшов кімнату, зупинився на Полтаві. — Ти — теж. Корисно. Фаню, збирайся. Тобі також треба про це дізнатися.
— Про що?
— Ви з Левіним та Вольфом поручилися за Полтаву.
— Хвилиночку, Штерне! — стрепенувся Вольф. — Я дуже вибачаюсь, але ні за кого тут не поручався!
— Ти його впізнав. Фаїна з Левіним — його адвокати. Тому знати все потрібно найперше вам трьом. Одягайтеся, підемо. Поясню потім.
— Що поясниш? Коли — потім? Мені це не подобається, Штерне! — зараз голос Фаїни дзвенів.
— Мені теж. Але все одно поясню не зараз. Коли прийдемо.
— Куди, чорт тебе забирай!
— Чортів тут не згадуй, Фаню. А йдемо… Тут недалеко. Потерпіть трошки.
Полтава відчув усередині крижаний холод.
Починається.
Дуже спокійно сьогодні все йшло. Аж надто спокійно й тихо.
Що саме починається — не знав. Навіть припустити боявся.
Але Штерн звелів іти разом усім, хто поручився за хлопця і кого він вважав своїм залізним, непохитним, незламним алібі.
І всі вони взяли із собою зброю. Навіть Фаїна перевірила, чи є кулі в усіх гніздах барабана її револьвера.
3
Довкола були темрява й сосновий ліс.
Гостро пахло вологою глицею.
Усі п’ятеро вийшли з будинку, рухаючись один за одним. Попереду крокував Штерн, далі — Левін. Між ним та Вольфом опинився Полтава, і всякий раз, коли той заходився хрипким кашлем, хлопець здригався, втягуючи голову в плечі, так, ніби чув за собою постріли. Останньою йшла Фаїна, по брови закутавшись у щільну сіру хустку, яку сама назвала бабською. Трималися неширокої протоптаної стежки, котра вела повз дачні будинки до самого кінця селища й впевнено завертала до сосняку.
Щойно опинилися між деревами, Полтаву охопило непереборне й відчайдушне бажання дати драла. Він не знав, куди й для чого веде всю цю компанію Штерн. Та відчував: нічний похід так чи інакше пов’язаний з ним самим. Його життю, як і кілька днів тому, знову невідворотно загрожують. Хай там як, але Штерн пропадав десь цілий день. Напевне в нього є зв’язки та контакти, про існування яких не мають зеленого поняття ані члени його невеличкої бойової організації, ані в Київському охоронному відділенні. Зараз Штерн приніс якісь новини, котрі напевне когось не порадують. Чим далі вони заходили в сосни, тим ясніше Андрій розумів: найменше з усіх радіти доведеться йому.
У ліс серед темної ночі озброєні люди просто так не ходять.
Точніше — нікого просто так не водять.
А Полтаву міцно тримало відчуття: ведуть саме його.
Йшли недовго. Ніч випала хоч і по-осінньому прохолодною, але досить світлою. До того ж очі вже звикли до темряви, і коли Штерн нарешті наказав усім зупинитися, Полтава побачив: вони вийшли на невеличку лісову галявину. Верхівки сосон не закривали білого місячного сяйва. Вольф закашлявся. Левін витягнув цигарки, за мить спалахнув сірник.
— Ага, покури, — кинув Штерн.
— Ми вже прийшли, я так розумію? — поцікавився Вольф.
— Можна й так сказати. Але якщо тут не подобається — ходімо далі. Тільки, мені здається, годиться й тут.
— Годиться — що? — Фаїна уже зовсім не приховувала роздратування. — Штерне, припини говорити загадками! Для чого ти притягнув сюди всіх нас? Тобі щось відомо? Про що тобі відомо? Чому ми пішли сюди не всі?
— Бо це стосується нашого нового юного товариша, — Штерн і далі говорив рівно та спокійно. — А також — тебе, Фаню. Передусім тебе. Бо ти завжди робила цнотливе лице, коли знала, що ми збираємося робити брудну роботу.
— Брудну?
— Власне — найбруднішу. Карати зрадника та провокатора — це завжди найбрудніша робота. Зараз тобі пора взяти в цьому участь, Фаїно.
Ноги Полтави вросли в землю.
Тепер усі стали півколом. Спина відкрита. Штовхнути Вольфа, що кашляв поруч, рвонути назад, мчати, не бачачи дороги, запетляти в нічному лісі зайцем. Ось лише ноги налилися свинцем.
— Я далі нічого не розумію, Штерне, — холодно мовила Фаїна.
— А мені все ясно! — відгукнувся Левін, затягнувшись, випустивши дим та сплюнувши під ноги.
— Ще б тобі було не ясно. Тебе це теж стосується. Навіть більше, ніж Фані.
— Отак?
— Отак, Левін. Бо серед нас — провокатор. І ти повинен знати, хто це.
Після цих слів запала тиша, яку Полтава подумки назвав для себе мертвою.
І приготувався.
Невідомо, до чого, але приготувався.
Так чи інакше, хлопець не збирався здаватися цій компанії просто так. Є руки, є ноги, є зуби…
— Чому саме я? — поцікавився Левін.
— Добре, почнемо спочатку, — легко погодився Штерн. — Фаїна та Вольф не були з нами в Харкові. Але про те, як ми там мало не потрапили в капкан, знають. Однак ані вони, ані хто інший не
