Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Не треба так…
— А як треба? Сама хочеш усе скінчити? Я тебе теж давно вже не бачив у справі! Може, тобі його шкода? Може, ти з ним заодно? Тобі красунчик щось пообіцяв? Забрати тебе за кордон, коли руками фараонів покінчить із усіма нами? До Відня, до Парижа — куди, Фаїно?
— Вей’з мир, куди ми котимося? — зітхнув Вольф, знову прокашлявшись. — А гіц ін паровоз, як говорив сторож у нашому театрі. Куди ми котимося всі, це я для товариша Полтави…
— Досить уже язиками молоти! — У Штерна остаточно урвався терпець. — Фаїно, ти можеш мені заперечити, маєш інші пропозиції?
— Хлопчик цього робити не буде.
— Отже, загалом згодна з вироком. А хлопчик, як ти його назвала, це робити буде! І зробить! Бо, слово честі, я зроблю це з ним! Узяв револьвер! Швидко! Хочеш жити — бери!
Полтаву почала бити пропасниця. Лоб вкрився холодним потом, щоки запашіли. Як уже часто траплялося, хлопець втратив контроль над власним тілом та його рухами. Ноги самі зробили кілька кроків убік, ближче до Вольфа. Рука прийняла з руки терориста зброю.
— Ну! НУ! НУ, Я СКАЗАВ!
— Не тягни, хлопче.
Це сказав Левін, дуже тихо. У перші секунди Полтаві навіть здалося — приречений молиться.
Рука проти волі витягнулася вперед. Тут же смикнулася, так само повільно почала опускатися.
— Я…
Інші слова застрягли у Полтави в горлі.
Штерн перемістив правицю. Зробив широкий крок.
Зараз вони стояли вже зовсім близько. Настільки, що дуло вперлося в голову Полтави.
Левін теж стояв недалеко. Його немов заціпило: отримавши раптом нехай маленьку, але реальну нагоду втекти, він застиг на місці. Хоча різка зміна ситуації на галявині таки почала доходити до його свідомості, хай і з певним запізненням. Він таки зробив рух у бік найближчого до себе дерева.
Та Полтава все одно випередив його.
Бо щойно холодне дуло торкнулося черепа, рука знову плавно піднялася догори. Андрій дивився на неї так, наче вона належала комусь іншому, він лише стоїть поруч. Палець сам надавив на спуск — причому дуло змістилося в той бік, куди постать Левіна лише позначила свій рух.
Плюнуло вогнем.
Левін поточився, та на місці встояв. Полтава зі свого місця не розібрав, влучив чи ні, а якщо влучив — то куди саме. Рука зрадницьки почала тремтіти, револьвер ураз перетворився на важезний шматок свинцю, його вага тягнула правицю донизу.
Ще один постріл. Відразу — другий.
Це Штерн спокійно довершив те, що почав за його наказом робити Полтава.
А коли тіло Левіна впало на вологу землю, так само спокійно повернувся всім корпусом до Вольфа, не опускаючи револьвера.
— Що…
Два постріли. Один за одним.
Обидві кулі Вольф прийняв у лице.
— ШТЕРНЕ! — вигукнула Фаїна, тепер її голос наповнився вже неприхованим розпачем. — Ти зовсім здурів, Штерне!
Полтава тремтів. Наступною повинна стати вона. Далі — його черга. Ось чому вони всі тут. Настав час позбутися бойової групи. Одного за одним. Потім він повернеться і так само спокійно розстріляє Гірша з Малютою. У будинку є вибухівка. Напевне досить, аби висадити дім у повітря й замести сліди. Їхні ж трупи лежатимуть тут, на галявині, по них прийдуть дикі звірі…
Штерн опустив револьвер.
— Вольф.
— Що — Вольф? — машинально запитала Фаїна.
— Провокатор — Вольф. Бачила, як активно почав вимагати смерті для Левіна? Зрадів, хоча душа точно гуляла в п’ятах.
Штерн засунув револьвер у кишеню.
— Довго розповідати. Але інформація точна. Я навіть знаю, для чого він це зробив. Актор, припекло погратися. Передав повідомлення Харківській охранці анонімно. Просто захотілося гостроти, ми ж залягли на дно, нудився… театральна душонка… Ось тільки канал цей з певного часу засвічений. Вольф цього не знав. Тому й лишився в Києві з тобою, Фаню.
— Звідки… — Фаїні забракло слів. — Звідки…
— Звідки я це знаю? Абрамов менше за всіх бажав, аби відповідальність за провокацію лягла на його групу. В нього є свої люди… скажімо так… біля поліції. Залишки, але корисні. Йшлося про його честь та совість, швидко все перевірив. Я зі свого боку… Ризикували обоє, можна було засвітити важливі контакти. Гадаю, обійшлося.
— Тоді… у такому разі… Штерне, чому тоді Левін? Для чого?
— Хіба ти сама не розумієш, Фаїно, чому нам усім почав заважати Левін?
Жінка вкотре промовчала.
Це зрозумів навіть Полтава.
4
Околиця. Пуща-Водиця. Вулиця Безаківська[60], недалеко від залізниці
Пізніше він дивувався, як удалося протриматися так довго.
Міг упасти раніше. Хай би робили з ним потім, що хотіли. Була мить, коли Полтава сам собі зізнався: померти не страшно, навіть хочеться. А спіймавши себе на цій думці, відразу ж перехрестився: не слід гнівити Бога, не треба просити смерті раніше, ніж тобі відпущено. Загалом Андрій Волох ніколи не вважав себе аж надто богобоязливим, проте зовсім Його від себе не відкидав. А в темній камері спершу час від часу, далі — щовечора молився за Оксану. Просив у Бога Отця дати сестрі змогу витримати випробування, для себе ж самого — сил прийняти смерть достойно.
Не можна сказати, що Полтава навернувся до віри саме останнім часом, коли життя пішло шкереберть. Відповідаючи самому собі, хлопець міг з чистою совістю твердити: ніколи особливо її не втрачав. Просто… як би це сказати краще… не надто потребував цього раніше.
Але думки зароїлися потім, коли розплющив очі й крізь пелену побачив над собою високу сіру стелю. Тут же спробував пригадати, де він, як і чому тут опинився: вдалося без додаткових зусиль, просто спогади виявилися не надто чіткими й злилися в один драглистий ряд.
Ось ліс, сріблиться місяць, і хтось, дуже схожий на нього, тягне за ноги мертве тіло Левіна, волочачи з галявини під дерева, потім так само — труп Вольфа. Постать Штерна бовваніє в холодному місячному сяйві, гостро й волого пахне глиця, вона потім пахнула всюди, куди б вони не йшли: так принаймні здавалося Полтаві. На тій же галявині стояла Фаїна, не говорила нічого, завмерла. Штерн тоді сказав щось про те, ніби жінка не повинна мати таку мороку для себе, як перетягувати мерців з місця на місце. Дзвін та гул у вухах почався вже тоді, зовсім притлумивши ниючий біль у роті, на місці зламаного зуба. Слова Полтава розбирав через одне, іноді — навіть через два, та суть їхню вловив для себе чітко: рухайся, рухайся, не стій, нічого не питай, за тебе вже все
