Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

Читаємо онлайн Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха
— розплів, легенько ляснув себе по стегнах, привертаючи загальну увагу.

— Лишатися тут далі не можна. Самі знаєте, чого це я… Ми тут усе погодили. Сьогодні ж забираємося з цього гостинного міста, планів не міняємо.

— Що погодили? — запитав Левін.

— Усе. Більше на цю тему не говоримо. Абрамов, ми можемо про всяк випадок поміняти до вечора квартиру, аби пересидіти?

— Є варіанти.

— Тоді хай дівчина закінчує — і ходу звідси.

— Ти довіряєш йому? — не вгавав Левін.

— Ми йдемо звідси, — повторив Штерн, так ніби Левіна для нього в цей момент не існувало. — Є думки. Поясню, але не тут. Чи, може, хтось не згоден, що нам просто зараз треба накивати п’ятами?

Відповіддю було дружне мовчання. Хіба що Лілі старанно сопіла, завершуючи незвичну для себе роботу.

Розділ четвертий

1

Київ, листопад 1907 року. Околиця. Пуща-Водиця, дачне селище

— Значить, це ти.

— Він, — підтвердила Фаїна, кутаючись у теплу шаль.

Дачний будинок був без комина, пічку тут теж не поклали. Перебиратися в інше місце, де можна хоча б як слід протопити, Штерн поки не збирався. Узагалі це була дивина, що він так довго лишався разом із усіма. Власне, тому й звелів роздобути невелику металеву грубу: виявилося, мерзнув Штерн жахливо, був навіть більшим мерзляком, ніж Фаїна. Хоча намагався ніколи не показувати виду й триматися бадьоро, напевне наслідуючи загартованого Рахметова: при всій своїй не надто великій любові до читання роман про «нових людей» здолав, вважаючи цей труд мало не своїм обов’язком[57]. Та коли члени бойової організації почали бачити свого керівника що­дня, той, схоже, поступився деякими принципами: заявив, що не може більше терпіти собачого холоду.

Пічка гріла. Жару вистачало вповні лише на одну кімнату. Довелося тримати всі двері прочиненими, аби тепло розходилося хоч якось по інших приміщеннях. Фаїна спала окремо, її кімнатка була найменшою, й вона не могла прогнати туди всіх чоловіків. Тож довелося призвичаїтися спати з прочиненими дверима. Утім, бойовики, за спостереженням Фані, давно перестали сприймати її як жінку. Хіба хтивий Левін, не бажаючи заспокоюватися, час від часу намагався навіть не фліртувати, а лиш грати у залицяння.

Це він привів сюди Полтаву, коли повернувся з Ямської, від мадам Сторожук. Куди, як належить кавалеру, доставив свою даму, посадивши Лілі-Бантик у шарабан просто на залізничному вокзалі.

Полтава ж, як помітила Фаїна, зовсім не боявся грізного допиту Штерна. Схоже, за цей час із хлопцем щось сталося: зовсім перестав боятися чи, навпаки, — перейшов межу, за якою відчуття страху стало постійним. Отже, нормою. Тому й сприймалося як взірець природної поведінки.

Але можливою вона вважала й ситуацію, коли Полтава вже від усього, що з ним та довкола нього відбувалося, втомився. Й дуже хоче, аби все це якось скінчилося. Не повісили в тюремному дворі, як її Переця, вислизнув із зашморгу, не застрелили під час утечі, — то Бога ради, хай уже вбивають тут, закопують у лісі, десь під сосною, у вологу листопадову землю.

— Точно, цей самий, — укотре підтвердив Левін, а Вольф додав, прокашлявшись, бо трохи захрип цими днями:

— Він тоді, на Прорізній, бомбу недокинув. Сам бачив.

— Усі бачили, — Малюта, поправивши пов’язку, теж вирішив вставити свого п’ятака в загальну розмову. — Портрета, правда, не бачив тоді.

— Я теж, юначе, вас не розгледів як слід, — озвався Гірш. — Але товаришам вірю на слово. Вас упізнало троє з групи. Значить, ви той, за кого себе видаєте.

— Ні за кого я себе не видаю! — образився Полтава. — Я — це я! Ось він, — рука витягнулася в бік Левіна, — сам сказав, де його шукати. Більше мені нема куди йти.

— І ти пішов у бордель на Ямську, — Штерн клацнув пальцями, ніби ставлячи в цій частині розмови жирну крапку. — Логіка є. З тюремної камери — до дівок.

— Це не смішно, — буркнув Полтава.

— З тебе тут ніхто не сміється. Навпаки, якщо стане зрозуміло, що ти — провокатор охранки, веселого буде ще менше.

— Він убив жандармського офіцера, — нагадала Фаїна. — Писали газети, хіба я не показувала тобі? Агенти Охоронного відділення не вбивають своїх же офіцерів.

— Такі випадки бувають.

— Знаю, чув, — знову включився Левін. — Але, Штерне, ця людина правда дуже допомогла нам усім, коли почався хамішуцер тоді, біля казарм. Це просто не може бути агентурною розробкою Охоронного! Підполковникові Кулябку ніхто не дозволить стріляти військових, городових та навіть жандармів заради того, аби агент мав залізну легенду. Його в тюрмі тримали майже місяць, про це подумай!

— Довкола нас останнім часом кояться дивні речі, ти хіба не згоден? Тобі нагадати свіжу історію, вчорашню?

— Полтава до неї точно не причетний, Штерне.

Знову якомога щільніше закутавшись у шаль, Фаїна перетнула кімнату, встала поруч із хлопцем.

— Ти чого?

— Нічого, Штерне. Просто тепер, від недавнього часу, наша бойова група ні від кого не залежить. Ми тримаємося самі по собі. Самі ж приймаємо рішення.

— Помилка. Вирішую я.

— Нехай так, — легко погодилася жінка. — Одначе, як мені здається, за нових обставин кожен член групи має право голосу.

— Ти про що?

— Ти надто часто став підозрювати всіх довкола. Ти весь світ готовий запідозрити в роботі на охранку. Дійсно, є проблеми, в яких слід розібратися. Але партійному штабу ми вже не підкоряємося. Значить, ставити когось до відома й обговорювати з вищим керівництвом власні рішення тобі не треба. Проте мені здається, одноосібно ти теж жодних рішень приймати тепер не повинен.

— Тобі так здається.

— Фаїна має рацію, — промовив Левін. — Якщо вона хоче поручитися за цього Полтаву, я не буду проти. Вольфе, ти готовий?

— Я знаю про нього тільки те, що він недокинув бомбу та Фаня затягнула його до нас у коляску, — відповів той.

— Не розумію предмета суперечки, — зітхнув Штерн. — До чого все це тут і тепер?

— Нема суперечки. Взагалі, ніхто не сперечається, — спокійно відповіла Фаїна. — Хлопцеві дійсно загрожував смертний вирок. Йому пощастило втекти. Він шукав нас, аби просити допомоги. Не бачу в цих діях нічого підозрілого. Йому справді нема куди податися.

— Вірно. Але ти, заодно — й ти, Левін, не забувайте: у нас тут не місце, де всі, хто втік із тюрми, можуть гратися в хованки. Гаразд, я згоден. Левін його привів, він відповідатиме в разі чого. Фаїна готова поручитися, теж відповідатиме нарівні з усіма, ми не розрізняємо товаришів

Відгуки про книгу Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: