Фортеця для серця - Олена Печорна
Вона обожнювала свій університет. Тут їй подобалося все, навіть найнудніші лекції. До студентів-художників завжди ставилися з невеличкою пересторогою: мовляв, що з вас візьмеш, диваки. Але Лесі було байдуже. Вона товаришувала з усіма одногрупниками, хоч які схиблені ті були. Власне, таланти рідко коли вкладаються у звичайні канони, виповзаючи за їхні межі чи підносячись над ними. Слід сказати, що Леся найпевніше наближалася до норми, бо майже не вирізнялася з-поміж студентського товариства. Про її особливість знали тільки найближчі. І водночас кожен охочий. Авжеж. Усяк, хто хоч раз бачив її роботи.
Викладачі, на диво, досить швидко дійшли одностайної думки, що студентка Райська унікальна, бо такої техніки не побачиш у жодному підручнику. Це ніби відбиток пальців. Неповторний. Один-єдиний погляд на картину — і автора не сплутаєш ні з ким. У Лесиних полотнах жили прозорість, легкість, рух. Одногрупники по-доброму жартували: мовляв, Райська малює повітряними фарбами. А дівчина інакше не вміла. Ще змалечку в ній засів гострий страх, що вона робить абсолютно заборонені, неможливі й непотрібні речі. І щоб хоч якось приховати чи зменшити свій гріх, художниця мимоволі додавала розмитості лініям, формам, кольорам.
— Вітряна ти наша! — усміхався декан і вперто пропонував роботи студентки для найрізноманітніших виставок.
Знав, відчував і дуже рідко помилявся. Картини справді мали успіх, їх залюбки демонстрували в місті, деякі з них навіть потрапили до столиці й осіли в приватних колекціях. Нехай із цього дівчина не мала нічого, однак вона розкошувала тим, що її праці, часточки її душі тепер висять десь на стінах у зовсім незнайомих будинках і дарують їхнім мешканцям красу.
— Я щаслива.
З цією думкою дівчина засинала й прокидалася, бігла на пари, студіювала гори літератури, а ще, звісно, малювала, малювала й малювала, переймала техніки, підглядала деталі, шукала й винаходила. Вимащена фарбами, радісна й світла, вона подумки обіймала всіх і кожного. А ще трошки літала, надто в снах. А може, здіймалася… сходами вгору.
* * *
— Ти навіжена! — гиготіла Віка.
— А ти?
— Я?
Леся дивилася на подругу так, ніби та проковтнула сонце й ходить із ним усередині.
— І хто він?
— Він?.. Викладач і хірург-практик.
— Оце так!
Віка насупила чорні бровенята.
— І не дивуйся. В Івана Родіоновича золоті руки.
— Скільки йому років?
Віка сіріє. Сонце всередині гасне й робиться схожим на тьмяну лампочку. Дівчина кутається в картату ковдру, як змерзле горобеня.
— Він дорослий.
— Скільки?
— Сорок три.
— Віко…
— Не кажи нічого. Не кажи. Вік тут ні до чого.
Леся вмовкає надовго, навіть чай у склянці холоне. До речі, в обох. За вікном ходить літо й смикає достиглі вишні жменями, стискає їх — і від того літні долоні пахнуть теплим соком, солодким і трошечки терпким.
— Одружений?
— Вони не живуть разом.
Леся не стримується, підбігає до подруги. Це ж Віка, її Вікуся. Сміхотуха й непохитна поборниця справедливості. Тоді чому? Що сталося? Закохатися в одруженого чоловіка, старшого на… Яка ж це між ними різниця? Леся жмуриться, обіймає міцно, ніби прагне пересвідчитися, що Віка й тепер та самісінька. На дотик. На запах. І все ж наважується прошепотіти у вухо:
— Вони всі так кажуть.
Віка спалахує, як сірничок. Очевидно, що сказані слова товклися в голові не одну безсонну ніч, не один тиждень, ба навіть місяць. Дівчина вперто гнала їх, опиралась, а підозра поверталася знов і знов, пускаючи коріння так міцно й глибоко, що закохана з часом звикла любити з острахом.
— Чи давно… це між вами?
Лесі чомусь страшно чути відповідь. Вона розуміє, що за власним щастям не помітила, не розгледіла, не вберегла. Віка низько хилить голову.
— Півроку.
— Скільки?
— Це сталося напередодні новорічних свят.
— Господи!..
— Лесю, я люблю його. Мені з ним… добре. Дуже.
— Віко, а дружина?
— Вона педагог. Викладала в нас на першому курсі. Вони мають дочку мого віку.
— Мамочко!..
— Я нічого із собою вдіяти не можу. Правда. Намагалася піти від нього, не відповідала на дзвінки, уникала, а тільки-но зазирнула в його очі, як одразу ж потонула з головою. І нема її, землі. Лише він. Це капець!
— Хвороба?
— Може.
— Колись переболить.
— Не знаю. Лесю, а ти? Невже нікого досі?
Дівчина розводить руками.
— Звідки?
— Угу. Тобі ж за малюванням і озирнутися довкола ніколи? Еге? Нехай в університеті хлопців менше, як дівчат, але ж ти в нас красуня!
— Та звичайна я, звичайна!
* * *
«Яка ти є? Схожа на ніч чи ранок?
Я навчився порівнювати людей із порою доби,
бо так простіше їх колекціонувати».
Леся отримала дивну есемеску ввечері, коли малювала квіти в сутінках. Вони росли у квітнику тітки Віри. Леся жила в цієї жінки третій рік поспіль і так звикла, оббулася, що вже господарювала в саду, як у своєму. Тітка була самотня, мала будинок, що дістався їй від батька-військовика. Величенький, гарний, з добротного дерева. Будинок устиг постаріти й потребував догляду, як людина на схилі днів. Лишити було шкода, а утримувати не вистачало ні сили, ні коштів. Але тітка особливо не скаржилася. Не вміла. От і приймала когось на квартиру, хоч, треба віддати належне, вибирала пожильця ретельно й прискіпливо.
— Дім абикого не впустить. Тут мають жити свої. Ти своя.
Власне, Леся відчула те перша. Покинувши гамірний гуртожиток, першого ж дня пішла блукати містом, щоб розчинитися в нових відчуттях. Висотки гінкими мурашниками обгородили центр міста, а що ближче до тихих куточків, то ставали дедалі нижчими, аж поки зовсім маліли, обертаючись на звичайний приватний сектор із рівними рядочками будиночків уздовж вузеньких вуличок. На одній із них Леся зустріла його — старенького красеня з величезним садом довкола. У саду вітер лоскотав високу траву, а яблуні в пригорщах ховали стиглі яблука. І Леся одразу відчула, що має жити тут. Сама від себе не сподівалася такої сміливості,
