Фортеця для серця - Олена Печорна

Гість стояв серйозний, аж зуби зціпив.

— Та добре! Нехай Тонька вареників наварить.

Чоловік начепив картуза.

— Уже наварили. Почастуєтеся. Аби влізли.

Люба боялася дихати. Зовсім. Їй здавалося, що земля під ногами двигтить, неначе жива. От-от — і поглине. Жіноцтво — мати, тітка й бабуся — сиділи за столом печальним колом, похиливши низько голови. Оце догледіли… виховали донечку єдину. Батько мовчки роздивлявся на повну миску товстобоких вареників, залитих сметаною, і нічого не бачив. Точніше, бачив… отакезну дулю, що її скрутив Панський.

— От вам. Довго кумекали? Ваша дівка нагуляла, а на нашого козака спихнути надумали?

Микола нервово ковтав слину. Оце б водички… На Любу ж дивитися боявся, немов на канапі терорист усівся з гранатою в пузі, а не дівчина, яку сп’яну… один-однісінький раз… Це ж треба було так уклепатися!

— Миколо?.. — кліпали віями Ніна й Василь Панські, ще й так чудно — часто-часто, навіть трошки синхронно, ніби вправлялися перед цим кілька днів.

Хлопець знову ковтнув клубок у горлі, а Любі здалося, що вона горить, палає. На животі, певно, яйце можна засмажити. Як там ти, маленьке? Несподіване таке, недоречне. «Сюрприз!» — сказав би Петро. Це вже в Миколиній голові крутиться й на язик проситься. Що ж їм сказати? І як він міг у таке вскочити?

— Я… То випадково сталося.

Люба підвелася і, не зважаючи на свої каверзні кілограми, проскочила повз нього, мов куля просвистіла. Двері гримнули — і почувся плач. Усі три Вареничихи шарпнулися наздоганяти, але найстарший Панський кулаком у стіл загатив, аж миска забряжчала.

— Хай поплаче! Головою треба було думати, а не одним місцем! Що ж це за дівка така, Миколо?..

Онук стояв із похнюпленою головою: мовляв, накидáй, діду, зашморг і вішай життя моє молоде.

— А ви чого мовчите? Васю, ти із сином не міг поговорити, що як і коли надівати на цікавий орган? Га?

— Діду!..

— Що? Мовчите? Значить, так. Грошей вам дамо, скільки треба, навіть із лишком. За моральну шкоду… кхе-кхе. Позбудьтеся проблеми, а я онукові життя скалічити не дам. Ось!

І тут господар оселі, так би мовити, потенційний дідусь по матері, стільцем грюкнув, схопився на рівні ноги, підступив до найстаршого Панського, очі в очі зирк та як відрубає:

— То нехай моя дочка калічиться? Еге? Ти, Федьку…

У гостя аж лице перекривило.

— Яковичу, затям, дитина в мене одна! За неї я у вогонь і у воду! Не зважатиму ні на кого. І хороша ж дівчина! А твоєму паскуднику дещо відкрутити треба… Не робитимемо ми нічого. Отак! Не бідні, виховаємо! Буде народжувати. І край!

Панський кілька хвилин мовчав. Тяжко йому те мовчання далося. Ой, тяжко! Аж трусило всенького, черевце розхитувалося. Тоді глянув на Вареника, перевів очі на внука й махнув рукою.

— Ви, свате, бачу діяльний чоловік. З таким кашу варити можна, еге! А ми що? Ми нічого. Головне, щоб наше. Що там роблять теперечки? Експертизи там усякі. Перевіримо. Гроші знайдуться.

Вареник міцніше кулаки стис.

— Не треба нам татка такого… непевного. Обійдемося.

— Та не гарячкуй. Що ти розходи`вся? Сам покликав, а тут не треба. Теє… діло молоде. Буває. Одружимо, щоб у законному шлюбі, поживуть рік-два, а там і без нас розберуться. Тепер он багато хто розлучається. Не ми перші, не ми останні, коли що… Чув, онуче?

Миколі здавалося, що це він і є, кінець світу. Прийшов і в Любчиному лоні оселився. Тим часом старий Панський потягся по вареничка, відкусив, зацмокав удоволено та й вишкірився в усмішці.

— То це в мене… правнучок буде?

* * *

Леся малювала ніч. Ретельно мішала синій колір із чорним і мазок за мазком укривала аркуш. Поруч жебоніла Віка, висмикнута з мушлі власної біди. Тепер подруга була схожа на себе — і це тішило, от лише вуха боліли. Бо поборниця справедливості не вмовкала й на хвильку:

— Лесю, я шокована… Це ж треба таке витворити, га? Наша Любочка — пиріжок — фатальна спокусниця?

Леся подивилася на ніч. Та була темна. Жодної зірочки. Це ж, мабуть, така Леся зсередини.

— Віко, не треба. Яка з неї спокусниця? Що їй тепер робити?

— А що? Народжувати буде. Миколка ожениться для годиться. Біда!

Леся легким дотиком умочила пензлика в білу фарбу й намалювала посеред темряви цяточку. Зірка.

— Ой, диви, тіні під вікном ворушаться! Агов… Ой! Там Микола!

— Чого прийшов?

— Тебе кличе.

Встромила ноги в нові сандалі з бабками, зітхнула й вийшла в ніч. Він стояв зовсім поруч і часто дихав, хотів торкнутися, але не міг.

— Лесю…

— Що?

— Я тебе люблю. Чому ти так зі мною? Обміняла на малювання?

Дівчина вкуталася глибше в кофтину, розвернулася й пішла.

— Казала ж тобі, коли доля, то не втечеш.

— Доля?

— У тебе вона своя, у мене своя.

— Любка… казала, що ти врятувала.

— Ні. Не я. Квітка.

І двері зачинила за собою, як замок на минуле навісила.

— Відпусти їх, доню.

— Уже відпустила, тіточко Дусю. Нехай щасливі будуть. Не моє.

Наприкінці серпня гуляла на весіллі Панських та Вареників, ще й за старшу дружку була. Наречені сиділи розгублені, а найбільше Люба. Зате Федір Якович витанцьовував, аж п’яти диміли. Усе на старшу зиркав, на повільний танець запросив і захмеліло сопів у вухо:

— Ет, краля-кралечко! Не схотіла бути нашою. Малювати, бач, заманулося…

А наречений відбував свято, немовби вирок. Ходив курити кожні п’ять хвилин, пропах димом, як невеличка тютюнова фабрика. І все на Лесю зиркав, та так, що Любочка у своїй дорогій білій сукні потай ковтала сльози. Хіба ж таким уявляла весілля дівчинка-пиріжок у своїх рожевих мріях? Так чи так, а за всякий учинок, очевидно, доводиться платити. Нині платила вона. Дивилася на струнку Лесю в зеленій сукні… Гарну, променисту, легку… І заздрила. Просто в юної художниці попереду буде те, що вона обиратиме сама.

Сходи 

Сходи. Вони ведуть нагору або спускають униз. І в тому, і в тому випадку вони однаковісінькі. Сходи, та й годі. Усе залежить від того, хто ними йде. Бо лише людина здатна обрати напрямок.

Три наступні роки були для Лесі неначе один велетенський ковток повітря. Вона дихала, дихала, дихала, а надихатися не могла. Це так, ніби її душили, а потім зненацька відчинили вікно й